Здравствуйте, уважаемые пользователи блога!
Спасибо автору за руководство по эксплуотации этим англоязычным сайтом! И за "безграмотную" тоже спасибо! Это, знаете ли, очень помогает организоваться для работы. Критика полезна.


Economic Freedom Heritage Foundation 2006


Rank: 151 / 157
Score: 4.11

Belarus is both one of the most repressed countries of the former Soviet Union and the one that has retained the closest political and economic ties with Russia. President Alexander Lukashenko, whose authoritarian regime has ruled since 1994, remains firmly in control. In October 2004, a referendum was passed ending presidential term limits, thereby allowing Lukashenko to run again in September 2006 for another five-year term and remain in office indefinitely. The same month, parliamentary elections were held, with opposition candidates prevented from running in many districts and pro-Lukashenko candidates winning every seat. Under Lukashenko's dictatorship, there has been little progress on structural economic reform and market liberalization. Roughly 80 percent of all industry remains in state hands, the industrial base has become obsolete, and more than 40 percent of industrial enterprises work at a loss. Extensive budget subsidies are required to maintain the agriculture sector, which is dominated by Soviet-era collective farms. Arrests and disappearances of opposition leaders and the absence of freedom of expression, coupled with gross economic mismanagement, inhibit foreign investment, and outdated distribution systems unnecessarily constrain exports. Belarus's fiscal burden of government score is 0.2 point worse, and its informal market score is 0.5 point worse. As a result, Belarus's overall score is 0.07 point worse this year.
Trade Policy
Score: 3.5
The World Bank reports that Belarus's weighted average tariff rate in 2002 (the most recent year for which World Bank data are available) was 8.9 percent. (The World Bank has revised the figure for 2002 upward from the 8 percent reported in the 2005 Index.) According to the Economist Intelligence Unit, "Belarus has followed active policies of import suppression and
and export promotion." The International Monetary Fund reports extensive use of licensing and quotas. Based on the revised trade factor methodology, Belarus's trade policy score is unchanged.
Fiscal Burden
Score: 3.6
The Embassy of Belarus reports that Belarus's top income tax rate is 30 percent. The top corporate income tax rate is also 30 percent. In 2003, according to the International Monetary Fund, government expenditures as a share of GDP increased 0.8 percentage point to 47.2 percent, compared to a 0.4 percentage point decline in 2002. On net, Belarus's fiscal burden of government score is 0.2 point worse this year.
Government Intervention
Score: 3.5
The World Bank reports that the government consumed 21.4 percent of GDP in 2003. In the same year, based on data from the International Monetary Fund, Belarus received 4.91 percent of its total revenues from state-owned enterprises and government ownership of property. According to the Economist Intelligence Unit, however, "The president, Alyaksandar Lukashenka, pursues a policy of pervasive state involvement in the economy.… [T]he Lukashenka administration bases its economic policy on consistent support and preservation of large and obsolete state-controlled enterprises." In addition, "95% of the country's industrial output [is] still derived from large state-owned or state-controlled enterprises." Based on the apparent unreliability of the revenue figure, 1 point has been added to Belarus's government intervention score.
Monetary Policy
Score: 5.0
From 1995 to 2004, Belarus's weighted average annual rate of inflation was 27.04 percent.
Foreign Investment
Score: 4.0
The International Monetary Fund reports that there are significant restrictions on capital transactions, that foreign investment must be registered with the Minsk City Executive Committee, and that financial institutions must register with the National Bank of Belarus. With the exception of insurance organizations and banks, the proportion of a foreign investor's share is not restricted. However, anti-Western sentiment, an inefficient bureaucracy, corruption, a concerted resistance to the private sector, and resistance to privatization all serve to hinder foreign investment. According to the Economist Intelligence Unit, "Even enterprises in which the government owns less than a majority stake are still technically subject to state intervention. The latter can be exercised through a ‘golden share' rule, which gives the government majority voting rights in decision-making, even if it owns only a small number of shares. In March 2004 [the president] extended the golden share rule to include even those enterprises in which the government had no ownership claim at all." The government does not permit foreigners to own land. Natural resources, waters, forests, and land are owned exclusively by the state, although 99-year-use agreements are permitted.
Banking and Finance
Score: 4.0
According to government information, as of March 2005, there were 32 banks in Belarus, including 27 banks with some foreign capital. Although the government has issued licenses to a number of private banks and has relinquished some of its holdings in state-owned banks, it continues to exert enormous control over the banking sector. According to the Economist Intelligence Unit, the Central National Bank of Belarus "has been reduced to a conduit for the government's economic policy." In addition, "commercial banks, although nominally independent, have also frequently been pressurised by the government into providing loss-making loans to selected industries and purchasing government-issued securities. Although the government has assured the IMF that it would end this practice, pressure on commercial banks to finance the agricultural sector has continued."
Wages and Prices
Score: 5.0
The Economist Intelligence Unit reports that the government subsidizes many basic goods and services, including housing and utilities; intervenes directly in agricultural markets; controls most of the economy through state-owned enterprises; otherwise influences prices through its credit policies and purchasing practices; and "retains tight control over the partly privatised retail sector through price regulation…." The government mandates a monthly minimum wage and determines wages in the private sector. According to the EIU, "Enterprises have been under intense pressure from the authorities to raise wages at a rate well in excess of any improvements in productivity."
Property Rights
Score: 4.0
The legal system does not fully protect private property, and the inefficient court system does not consistently enforce contracts. "Since November 1996," reports the Economist Intelligence Unit, "the judiciary on the whole has proved neither independent nor objective by international standards. Independent lawyers were barred from practising in 1997."
Score: 5.0
According to the Economist Intelligence Unit, "The authorities discourage private enterprise through a combination of high taxes, excessive government regulations, and a deliberately anti-business climate. This has led small and medium-sized private enterprises to concentrate in retail and catering, where relatively low sunk costs prevent excessively high losses in the event of official harassment." In addition, "The administration's lack of progress on political and judicial reforms has further dampened investors' interest…." Transparency International reports that corruption in the bureaucracy is very high.
Informal Market
Score: 3.5
Transparency International's 2004 score for Belarus is 3.3. Therefore, Belarus's informal market score is 3.5 this year—0.5 point worse than last year.

Quick Study
Trade Policy3.5
Fiscal Burden3.6
Government Intervention3.5
Monetary Policy5.0
Foreign Investment4.0
Banking and Finance4.0
Wages and Prices5.0
Property Rights4.0
Informal Market3.5
Population: 9,880,963
Total area: 207,600 sq. km
GDP: $14.9 billion
GDP growth rate: 6.8%
GDP per capita: $1,513
Major exports: machinery and equipment, mineral products, chemicals, textiles, metals
Exports of goods and services: $11.4 billion
Major export trading partners: Russia 49.1%, UK 9.4%, Poland 4.4%, Germany 4.2%
Major imports: mineral products, foodstuffs, metals, chemicals, machinery and equipment
Imports of goods and services: $11.4 billion
Major import trading partners: Russia 65.8%, Germany 7.1%, Ukraine 3.1%
Foreign direct investment (net): $159.4 million
2003 Data (in constant 2000 US dollars

О непобедимости в споре

Специально (..)

О непобедимости в споре

- Земля имеет форму чайника носиком внутрь.
- Нет, Земля имеет форму сплюснутого сфероида.
- Приведите источник, где бы было написано, что Земля имеет форму сплюснутого сфероида.
- Пожалуйста. Учебник астрономии для 10-го класса.
- И вы верите учебникам астрономии, написанным марсианами для промывки ваших мозгов?!
- Разумеется, я верю учебникам астрономии. Было бы глупо вместо этого верить в марсиан. - Это вы так думаете своими промытыми мозгами. Но где доказательства того, что в учебнике написана правда?
- Там же, в учебнике. Есть описание наблюдений с Земли и из космоса, есть описание экспериментов.
- Эти эксперименты - полная чушь. Результаты подтасованы. Космонавты, летавшие в космос, видели только стороны Земли, обращённые к кораблю, а потом были завербованы марсианами и давали ложные показания.
- Вы можете повторить эксперимент самостоятельно. Подозревать же космонавтов в заговоре глупо. Есть фотоснимки, видеоматериалы, данные замеров.
- Повторить эксперимент, говорите?! А вы сами пробовали его повторить? Подделка же фотоснимков - минутное дело.
- Нет, лично я не пробовал повторить эксперимент. По правилам, принятым в научном сообществе, я не обязан повторять все эксперименты, проведённые специалистами, чтобы считать их результаты достоверными. Подделку же можно легко установить экспертизой.
- Вот именно! Вы не пробовали! А вот Клавдия Ерофеевна Пупкина попробовала. И у неё ничего не получилось! Кстати, приведите-ка мне данные экспертизы фотоматериалов.
- Видимо, Клавдия Ерофеевна ставила эксперимент неверно. Учёные же получали правильные результаты. А данных экспертизы у меня нет.
- Ну конечно, стандартная отмазка! Вот именно - ничего у вас нет, кроме веры в марсианскую пропаганду!
- Что значит стандартная отмазка?! Вы спорите с учебником, вы и должны предъявлять доказательства. С какой стати это буду делать я? И что значит ничего нет?! Я же только что приводил учебник, фотоснимки, видеоматериалы, замеры.
- Ну конечно, зачем человеку с промытыми мозгами заботиться о доказательствах? А ведь мы уже выяснили, что учебникам, фотоснимкам, видеоматериалам и замерам верить нельзя! Настоящие же доказательства вы игнорируете. Вот отчёт Клавдии Ерофеевны Пупкиной. Что вы можете на него возразить конкретно?
- Я не астроном, поэтому ничего конкретного я возразить не могу. Но вот астроном Иванов мне тут подсказывает, что Клавдия Ерофеевна совершила довольно типичную ошибку - забыла снять крышку с телескопа.
- Ну да, конечно! Если у Клавдии Ерофеевны случайно сорвался один эксперимент, то можно считать ерундой и все остальные?
- О каких остальных идёт речь?
- Как, вы не читали знаменитую книгу Клавдии Ерофеевны Пупкиной "Тысяча и один бесчеловечный г астрономический эксперимент" (Мухосранск: Бредпотребсоюзиздат, 1380 до н.э., тираж 17 экз. за свой счёт, заказ из подпола тараканьей почтой)?! Попробуйте-ка опровергнуть их все!
- Да откуда же нам с Ивановым взять времени на то, чтобы найти и прочитать тонны трудов Клавдии Ерофеевны?! Мы же занятые люди. Ведь этот источник совершенно не заслуживает доверия. Клавдия Ерофеевна по образованию не астроном, а повар третьего разряда. В истории её болезни чёрным по белому написано: синдром Кандинского-Клерамбо.
- Ну да, всё как обычно. Вы не желаете даже ознакомиться с предъявленными аргументами, а вместо этого переходите на личности наших экспертов. И после этого ещё имеете наглость заявлять, что у нас нет доказательств!
- Но доказательства Клавдии Ерофеевны не могут считаться достоверными. Она не эксперт, а данные, противоположные её результатам, опубликованы во всех академических изданиях.
- Как мы уже выяснили, этим изданиям верить нельзя.
- А кому же верить?! Кухарке с глюками?!
- Ну отчего же? У нас есть миллионы экспертов: фрезеровщик с паранойей, дворник с делирием, укладчик асфальта с депрессией и я, Наполеон Бонапарт.
- Но это не эксперты, а сумасшедший дом! Вы же больны!
- Нет, это врачи больны, а мы здоровы!
- У меня просто нет слов!
- Что и требовалось доказать. Земля имеет форму чайника носиком внутрь!

большое спасибо вам (..) за этот рассказ

1939. Оккупация республики Polska успешно завершена. Дмитро Полюхович


1939. Оккупация республики Polska успешно завершена

Немецкий солдат угощает сигаретами красноармейцев на территории растерзанной Польши В советскую историографию сентябрьский бросок частей РККА через Збруч вошел под названием «золотой сентябрь» и иначе, как «национальным и социальным освобождением Западной Украины и Западной Белоруссии», не назывался.
Официальной причиной, по которой Красная Армия ударила в спину из последних сил противостоящей гитлеровской агрессии Польше, называлось благородное желание Москвы защитить от немцев «единокровных братьев».
И только в конце 80-х годов, после того, как в СССР наконец были обнародованы секретные протоколы пакта «Молотова-Рибентропа», советские граждане узнали то, о чем на Западе знал каждый школьник – это была банальная агрессия, в которой СССР выступил как верный союзник гитлеровской Германии.
В результате польской кампании Польша была разделена на две части: 48,6 % территории с 62,9 % населения было оккупировано немцами. Остальная часть — 51,4 % территории с 37,1 % населения — была присоединена к Советскому Союзу.

Освобождение? Воссоединение? Оккупация?

Еще совсем недавно празднование очередной годовщины «золотого сентября» отмечалось с большой помпой. Но года эдак с 1990 в общественном сознании воссоединение Западной и Восточной Украины начали связывать не столько с 17 сентября 1939 года (в этот день войска СССР форсировали пограничный тогда Збруч), сколько с 22 января 1919 года, когда был провозглашен Акт об объединении ЗУНР и УНР. Увы, объединенная народная республика тогда просуществовала недолго. Вскоре западная ее часть была захвачена Польшей, а восточная – оккупирована армией Советской России.
В этом году годовщину «золотого сентября» почти не заметили. Разве что львовские коммунисты организовали в честь этого «научно-практическую конференцию», замеченную СМИ исключительно по причине прозвучавшего на ней требования импичмента президента Ющенко.

Нашим коммунистам вообще свойственно трепетное отношение к сталинскому наследию. Даже осуждение пресловутого пакта «Молотова-Рибентропа» они считают нецелесообразным и крайне вредным. Ведь если признать сговор Сталина и Гитлера, соответственно придется признать, что «золотой сентябрь» был не «освобождением единокровных братьев-украинцев», а захватом части тогдашней Польши. Соответственно это, по их мнению, даст право Варшаве потребовать от Украины вернуть все назад. Что есть ложь. Одно не означает другого. Пересмотр послевоенных европейских границ чреват неприятными последствиями в первую очередь для Польши. Да и сама Польша тоже ранее аннексировала эти земли, захватив эту территорию после Украино-Польской войны 1918-1919 гг. Поэтому признание оккупантом одного из захватчиков вовсе не означает, что права на украинские земли должны перейти к другому.
Но вернемся к событиям далекого 1939 года.

Если для Прибалтийских стран с пактом «Молотова-Рибентропа» всё 100% ясно – его результатом стала потеря независимости на добрые полвека, то для Украины не все так однозначно. С одной стороны, действительно был акт агрессии СССР против Польши. С другой, результатом последнего стало объединение почти всех этнических украинских земель в квазигосударстве под названием УССР. Правда, тогда Сталин меньше всего думал об украинцах. Кремль просто расширял империю. И то, что Западная Украины была присоединена к Восточной, вряд ли можно рассматривать как новый Акт Соборности. В конце концов, после проигранной войны между УНР и РСФСР 1918-1920 гг. так называемая УССР и сама была де-факто оккупированой территорией. Красноречивым свидетельством чего является геноцид 1933 года.

Смену режимов оккупации вряд-ли можно называть «освобождением». Тем более, как вскоре выяснилось, режим советской оккупации оказался намного более жестким, чем предыдущий польский. По сравнению с репрессиями, развернутыми вскоре «освободителями», даже кровавая польская «пацификация» показалась детским лепетом. Согласно только советским официальным данным, в новоприсоединенных землях бывшей Польши с конца 1939 г. по начало 1941 г. было репрессировано около 600 тыс. человек. Реально же под каток репрессий попало более полутора миллионов!
Кстати, об «освободителях». Любопытный, но малоизвестный факт: украинско-польское противостояние, со всеми его эксцессами 1943 года, во многом было сознательно посеяно коммунистами в сентябре 1939 года. Перед наступающими советскими частями с советских самолетов массово разбрасывались листовки с призывом: «Зброєю, косами, вилами і сокирами бий вічних ворогів – польських панів». При этом имелись в виду не столько помещики-землевладельцы, сколько поляки вообще. И хотя большая часть населения не восприняла тогда эту пропаганду, в некоторых местах перед самым приходом РККА и сразу же после прихода ее частей польские погромы таки имели место быть.
Сегодня коммунисты с удовольствием изобличают злодеяния УПА против польского меньшинства на Волыни, но почему-то не любят вспоминать, что первыми начали науськивать между собой украинцев и поляков именно советские пропагандисты.
Красно-коричневое братство по оружию
Хотя части РККА перешли границу на 17-й день войны, СССР помогал Гитлеру с самого ее начала. И не только ресурсами. В частности, уже с первых дней войны было резко увеличено время радиопередач приграничных радиостанций. Равно как и мощность трансляции. Как стало известно позже, сделано это было по просьбе Берлина. Летчики Люфтваффе, вылетавшие бомбить польские города, использовали их как радиомаяки.
Но, наверное, самым красноречивым показателем немецко-советского братства по оружию стал Парад Победы. Нет, не тот, который прошел в 1945 г. на Красной площади в Москве, а тот, о котором в СССР стыдливо старались не вспоминать – совместный парад Красной Армии и нацистского Вермахта, прошедший по случаю победы над Польшей в славном городе Бресте 22 сентября 1939 года. С немецкой стороны парад принимал Гудериан, с советской - комбриг Семен Кривошеин. Последние, кстати, стоя на трибуне, быстро нашли общий язык – оба хорошо говорили по-французки. Официальные церемонии закончились обменом флагами, после чего была «неофициальная программа» с тостами за Победу и за здоровье вождей Сталина и Гитлера.
Опять же, с завидной регулярностью вспоминая, что в начале войны Бандера сотрудничал с немцами, коммунисты как-то стыдливо опускают тот факт, что во Вторую Мировую Войну СССР вступил не только как агрессор, но и военный и политический СОЮЗНИК Гитлера. Кстати, так нелюбимая коммунистами УПА, в отличие от Красной Армии, вообще никогда с нацистами не сотрудничала – она возникла уже после того, как Степан Бандера и его соратники полностью разошлись с немцами.

Если бы не огромное количество беспристрастных фото- и кинодокументов коммунисты, вне сомнения, постарались бы доказать, что совместного нацистско-коммунистического парада в Бресте вообще не было. Но и здесь они нашли выход и «оправдание».
В своей книге «Последняя собака Антанты» историк Игорь Пыхалов пишет: «...скажем пару слов и о столь любимом нынешними обличителями тоталитаризма пресловутом «совместном советско-германском параде» в Бресте, состоявшемся 22 сентября 1939 года. Подоплека данного события такова. В ходе военных действий 14 сентября город, а 17 сентября и крепость Брест были заняты 19-м моторизованным корпусом вермахта под командованием генерала Гудериана. Однако, согласно советско-германским договоренностям, этот город должен был отойти к СССР. Таким образом, должна была состояться церемония его передачи в советские руки. Гудериан действительно хотел провести полноценный совместный парад, однако затем согласился на процедуру, предложенную командиром 29 танковой бригады С. Кривошеиным: «В 16 часов части вашего корпуса в походной колонне со штандартами впереди покидают город. Мои части, также в походной колонне, вступают в город, останавливаются на улицах, где проходят немецкие полки, и своими знаменами салютуют проходящим частям. Оркестры исполняют военные марши» (Мельтюхов М. И. Советско-польские войны. Военно-политическое противостояние 1918-1939 гг. М., 2001. С. 337). Итак, как мы видим, фактически это был не совместный парад, а торжественный вывод немецких войск».
В общем, парада не было, а было «торжественное прохождение частей». Но обратимся к Большой Советской Энциклопедии: «Парад (франц. parade, исн. parada, от лат. paro, буквально - готовлю), - торжественное прохождение войск с боевой техникой». Увы, но попытка подменить понятия несостоятельна…
Кстати, подобные парады, кроме Бреста, прошли еще и в Гродно, Пинске и других городах. В Гродно, в частности, с советской стороны командовал парадом комкор Чуйков.
Любопытны и фотографии того времени. Ну прямо тебе «встреча на Эльбе-1945». Только вместо американских «Джонов» с нашими красноармейцами мило покуривают сигареты немецкие «Фрицы»… И так же, как спустя всего год «Джоны» стали врагами в «холодной войне», так и «Фрицы» вскоре окажутся врагами в войне Отечественной…
Но это уже совсем другая история…
P.S. Не смотря на то, что Польша является стратегическим партнером Украины, между нами остается некоторая недосказанность - ни Украина, ни Россия так и не нашли в себе силы назвать вещи своими именами и хотя бы извиниться за то, что в 1939 СССР помог Гитлеру добить Польшу.


"Demokracji szlacheckiej nie było" Rozmowa z Danielem Beauvois 27-01-2006

Demokracji szlacheckiej nie było

Rozmowa z Danielem Beauvois 27-01-2006, ostatnia aktualizacja 27-01-2006 22:12 Poddaństwo ruskich chłopów bliskie było niewolnictwu. Stosunki dworu ze wsią były tak okrutne, jak na amerykańskich plantacjach bawełny, na francuskiej Martynice czy gdzieś w Afryce. To naprawdę było coś strasznego - twierdzi francuski historyk Daniel Beauvois w rozmowie z Jarosławem Kurskim

Jarosław Kurski: Nie ma Pan dla Polaków litości. Pana książka sprawi zawód tym, którzy z Kresów stworzyli obszar magicznej przeszłości, utraconą Arkadię, Eden. Właśnie ukazało się Pana monumentalne dzieło "Trójkąt Ukraiński - Szlachta, carat i lud na Wołyniu, Podolu i Kijowszczyźnie 1793-1914" (Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej, Lublin 2005). 130-letnia historia trzech prowincji ruskich, historia ucisku ruskiego chłopa przez polskich panów, rugowania polskiej szlachty czynszowej przez polskich ziemian, historia polskiej kolonizacji Ukrainy. Obala Pan mity o polskiej tolerancji religijnej i demokracji szlacheckiej. Nie za dużo naraz?

Daniel Beauvois: Ta książka to największy trud mojego życia. 25 lat pracy. Rzeczywiście, nie spodoba się ona wyznawcom kresowego mitu. Cóż, kiedy dla mnie liczą się tylko dokumenty archiwalne, a nie literackie metafory. Odczarowanie pseudohistorii uważam za najpilniejsze zadanie dla historyków Europy Środkowo-Wschodniej. Dlaczego schorowaną pamięć mielibyśmy przyoblekać w metafizykę? Walka z megalomaniami narodowymi wymaga trzeźwości i rozumu, a nie patriotycznych uniesień.

Porównał Pan kolonizację polskich kresów do kolonizacji Algierii przez Francję. To nie jest dla nas miłe porównanie.

- Rzeczywiście, słowo "kolonializm" może nie jest najszczęśliwsze w odniesieniu do sytuacji panującej na Ukrainie. Mówię o Ukrainie prawobrzeżnej, a więc Podole, Wołyń i Kijowszczyzna. Ale to, co mogłem zaobserwować, nie pozostawia złudzeń. Zjawisko gnębienia ludu ukraińskiego przez polskich ziemian nie ulega wątpliwości. Choć obecność Polaków na Ukrainie była znacznie dawniejsza niż obecność Francuzów w Algierii, to nie zmienia faktu, że poddaństwo ruskich chłopów bliskie było niewolnictwu. Stosunki dworu ze wsią były tak okrutne, jak na amerykańskich plantacjach bawełny, na francuskiej Martynice czy gdzieś w Afryce. To naprawdę było coś strasznego

Może to "signum temporis". Po prostu w ówczesnej Europie i Rosji takie były stosunki społeczne także między polskim panem a polskim chłopem w centralnej Polsce?

- Naturalnie poddaństwo między Polakami też było okrutne, ale na pewno łatwiej było się porozumieć ze sobą Polakom katolikom niż katolickim panom z prawosławnymi poddanymi. Tam dochodziły do głosu odmienności: religii, kultury i języka, a to stwarzało napięcia znacznie większe niż w Polsce centralnej. Na Ukrainie panowała zadawniona nienawiść. Poczynając od Unii Brzeskiej. Przez czterdzieści lat od jej ustanowienia Unia była instrumentem likwidacji prawosławia. To trwało aż do 1632 roku, kiedy król Władysław zrozumiał, że tak dalej być nie może, bo będą bunty. Zresztą pośród wielu przyczyn późniejszego wybuchu powstania Chmielnickiego jedną z ważniejszych jest nienawiść do Polaków jako gnębicieli religii prawosławnej. Kozacy tylko dolali oliwy do ognia. Powstanie Chmielnickiego to trwałe pęknięcie w stosunkach polsko-ruskich. Historia się powtarza w czasie rzezi humańskiej w 1768 r. To nie są błahostki. To sprawy bolesne i okrutne, które były rozstrzygane w sposób niesamowicie gwałtowny. To wyryło trwałe ślady w pamięci ludowej i Polaków, i Ukraińców.

To wszystko zapewne prawda, ale brzmi trochę jednostronnie. Kniaź Jarema Wiśniowiecki przecież ruski pan, przeszedł na katolicyzm, bo śnił o polskiej koronie i to on był gnębicielem ludu ukraińskiego. Tymczasem na czele kozackiego powstania stanął Bohdan Chmielnicki, który miał rodowód polskiego szlachcica. To wszystko jest trochę bardziej złożone.

- Magnaci ruscy byli zafascynowani kulturą polską i zmierzali do polonizacji. Chcieli stać się obywatelami Rzeczypospolitej, która dawała możliwość awansu i prestiżu. Przechodzili na katolicyzm, przyjmowali polską kulturę, a ich stosunek do poddanych był tak samo okrutny jak stosunek wszystkich właścicieli ziemskich na Ukrainie bez względu na to, czy byli to etniczni Polacy, czy etniczni Rusini. Ta różnica w XVIII w. zupełnie się zaciera. Czartoryscy, Potoccy, Sapiehowie, Lubomirscy już się nie odróżniają od Polaków, bo przejęli cechy polskości. I stali się

......Gente Ruthenus, natione Polonus - z pochodzenia Rusin, narodowości polskiej.

- Właśnie, i stali się współgnębicielami swojego ludu. To tragiczne, dla ruskiego chłopa czy Kozaka kij w ręku ruskiego lub polskiego pana nie przestawał być tym samym kijem. Na początku ruskie domy arystokratyczne były tylko sprzymierzone z Rzecząpospolitą. Z czasem przyjęły jej atrybuty. To była tragedia ludu pozbawionego swoich własnych elit. Ukraińskie elity intelektualne odradzają się, ale dopiero w końcu XIX w. Przez dwa wieki nie ma nikogo, kto by pamiętał o ich ukraińskości. Ostatnim jest hetman Orlik, który na przymusowym wygnaniu w Turcji pisze pamiętnik - po polsku i ciągle wspomina o Ukrainie. Pisze do wszystkich dworów w Europie, żeby bronić wolności ukraińskiej, ale nikt go nie słucha, bo Ukraina stała się już prowincją Rzeczypospolitej. Wtedy nikt już nie mówi o pięknym pomyśle utworzenia księstwa Ruskiego - równoprawnego wobec Korony i Wielkiego Księstwa Litewskiego w ramach wielkiej Rzeczypospolitej. Wspaniała idea, która narodziła się w czasie ugody Hadziackiego w 1658 r., a która nigdy nie została wprowadzona w życie. Pozostała marzeniem. Później było to eksponowane: „Ach, gdybyśmy potrafili”, ale nikt nie potrafił, bo nikt nie chciał! Ze strony Polaków nie było szczerej chęci.

Chciał wojewoda bracławski Adam Kisiel.

- Ostatni, który bronił zasady, że można być i Polakiem, i prawosławnym jednocześnie. Gdyby Polacy w ramach Rzeczypospolitej potrafili zrozumieć, że wielonarodowość, tak obecnie modna i chwalona, jest rzeczywistą wartością, to wtedy Rzeczpospolita mogłaby... ale tu jesteśmy w dziedzinie gdybania, a ja nie lubię gdybać.

Więc Pana wyręczę: ...to wówczas Polska byłaby potęgą zdolną oprzeć się Rosji i jej dzieje potoczyłyby się inaczej.

- Ma pan całkowitą rację, ale to wiemy teraz. Niestety, mądry Polak po szkodzie.

Jan Kochanowski pisał, że "z tego nas zbodzie/Taką przypowieść sobie Polak kupi,/ że i przed szkodą i po szkodzie głupi". O ile jeszcze mogę się zgodzić w sprawie oceny relacji polsko-ukraińskich, to nie kryję, że kiedy Pan kwestionuje mit Polski tolerancyjnej - państwa bez stosów, gdy podaje w wątpliwość demokrację szlachecką - to już mnie Pan denerwuje.

- Nie jestem od tego, żeby denerwować albo nie. Słynna książka prof. Janusza Tazbira "Polska bez stosów" dała początek przekonaniom o Polsce tolerancyjnej. Dziś o tym, że Polska nie miała wojen religijnych, można przeczytać w każdej gazecie i podręczniku. Ale jeśli uczciwie zbadać archiwa, to w badanym przeze mnie okresie mamy wiele konfliktów religijnych. Wracając do Unii Brzeskiej - to była przecież chęć rugowania prawosławia. Z tolerancją bywało różnie, bo w I poł. XVII w. prawosławnemu klerowi konfiskowano cerkwie i przekształcano je w kościoły grecko- lub rzymskokatolickie. Niszczono hierarchię prawosławną.

Dopiero w XIX wieku religia unicka staje się symbolem ukraińskości. To trochę jak z Indianami w Peru, którzy bronią swojej odrębności po hiszpańsku i modlą się po katolicku.

Ale w XVIII i XIX wieku opisano wiele przykładów, że ziemianin polski wchodzi do cerkwi i zabiera z stamtąd ruskiego chłopa, który nie odrobił pańszczyzny albo nie wywiązał się z innych nałożonych na niego ciężarów, bije go publicznie, wręcz katuje. Są przykłady prywatnych więzień w dobrach szlacheckich - nie magnackich, lecz ziemiańskich. To są smutne rzeczy. Ale dlaczego zamykać na nie oczy. Mówimy o społeczeństwie otwartym, historia też powinna taka być. Jeżeli się popełniło zbrodnię, to trzeba o tym pisać, a nie popadać w kresowe rozanielenie, bo ono zabija obecną historiografię polską.

Obecną też?

- Oczywiście. Wiele jest książek, które idealizują tę epokę, że wymienię tylko najbardziej rażącą pracę Andrzeja Sulimy-Kamińskiego "Historia Rzeczypospolitej wielu narodów". Kamiński broni tego, co sam nazywa "szlachecką demokracją powiatową".

Akurat demokracja szlachecka to źrenica oka Rzeczypospolitej i rzeczywisty powód do dumy. Parlamentaryzm szlachecki nie miał w Europie precedensu.

- Tu dotykamy świętości, na której się opiera cała historiografia polska. Prawie wszyscy historycy są przekonani że Rzeczpospolita funkcjonowała na zasadach demokratycznych i że Polska wymyśliła demokrację szlachecką, czyli uczestnictwo narodu szlacheckiego w życiu politycznym.

Mówimy o szlachcie, która jak nigdzie stanowiła aż 10 proc. mieszkańców Rzeczypospolitej.

- Kamiński twierdził, że "szlachcic na zagrodzie równy wojewodzie", a głos szaraka i magnata miał taką samą wagę. Badając okres Polski pod zaborami, w ogóle tego nie dostrzegłem. Musiałem więc sięgnąć wstecz i sprawdzić, czy była to prawda. Otóż drobna szlachta była gnębiona i odrzucana przez


- Właśnie nie. Magnateria to śmietanka śmietanki, drobniutka warstwa. To ziemiaństwo, posesjonaci odrzucali drobną szlachtę! Nie znalazłem ani jednego potwierdzenia wysokiej frekwencji w wyborach szlacheckich na szczeblu sejmikowym. Ten system nie funkcjonował! Masy szlacheckie się nie zgłaszały i nie głosowały. W życiu politycznym brało udział tylko pięć procent narodu szlacheckiego, czyli jedna dwudziesta mas szlacheckich.

Jak to się ma do obrazu Bernardo Bellotto zwanego Canaletto ukazującego elekcję Króla Polski. Pola Woli pełne są szlachty, którą ustawiano w specjalnych sektorach.

- A ilu tam było ludzi? Nie ja pierwszy zadaję to pytanie. Świętej pamięci prof. Emanuel Rostworowski napisał świetny artykuł "Ilu było w Rzeczypospolitej obywateli szlachty?". Tymczasem historycy powtarzają stereotypy. Dziś to jest bardzo modne. Mój przyjaciel prof. Jerzy Kłoczowski broni w Europie zasady, że Polska była od dawna społeczeństwem obywatelskim. To bzdura. Wobec takich liczb nie można mówić o społeczeństwie obywatelskim. Obywatelami byli posiadacze ziemscy, którzy tylko w minimalnym stopniu dopuszczali do władzy swoich braci szlachtę, o czym po raz pierwszy pisał Rostworowski.

Ale gdzie był na świecie drugi kraj, w którym szlachta króla obierała?

- Zgoda. Ale twierdzić, że Polska jest historycznym wzorem cnót demokratycznych - to wielka przesada. Polska może być dumna z tego, że wymyśliła taki system. To było pomyślane świetnie, gdyby rzeczywiście masy szlacheckie zostały dopuszczone do wyborów.

"Jeśli musisz być w stolicy, patrz co robią politycy,/ Na elekcjach stawiaj kreskę, nie za słowa, a za kieskę" - radził ojciec synowi w poemacie Jacka Kaczmarskiego "Sarmatia". No, ktoś te głosy kupował.

- Henryk Rzewuski w "Mieszaninach obyczajowych" wspomina, że furami przewożono drobną szlachtę na pole elekcyjne. Ale ogólny trend w całym wieku XVIII, a także podczas Sejmu Wielkiego zmierzał do eliminacji drobnej szlachty z życia obywatelskiego. Do Konstytucji 3 maja dołączono aneks, o czym zapominają historycy - "Prawo o sejmikach". Tam wyraźnie jest powiedziane, że czynszownicy, a więc szlachta bez własnej ziemi, jest wykluczona z życia obywatelskiego! To nie była demokracja szlachecka, tylko oligarchia szlachecka. Ale jak ja to mówię, to patrzą na mnie jak spode łba. Wielka szkoda.

Podobnie gdy mówię o Kresach, które są też i moimi kresami. Teraz jesteśmy we wspólnej Europie i powinniśmy sobie mówić prawdę w oczy. Zresztą prawdę o francuskiej historii najotwarciej opowiadają historycy cudzoziemscy. O okresie Vichy pisze amerykański historyk Robert Paxton w sposób trochę dla nas okrutny, ale za to prawdziwie i uczciwie. Nawiązując do dawnej tradycji Montaigne'a i Woltera, starałem się podchodzić do świata dawnej Rzeczypospolitej z konstruktywnym sceptycyzmem, z tym samym krytycyzmem, który stosuję wobec własnego kraju.

Ufam, że zdaje Pan sobie sprawę z mitologicznej roli Kresów w utrzymaniu naszej tożsamości narodowej?

- Naturalnie. Ustanowienie nowych granic było bolesne, szczególnie dla tych, którzy stamtąd pochodzą. Tu wracamy do porównania z Algierią. Wielu Francuzów czuje nostalgię do swoich dóbr, do swojej algierskiej wioski, w której się urodzili, gdzie się było szczęśliwym, gdzie spędzało się dzieciństwo i młodość. To zrozumiała, czysto ludzka tendencja do idealizacji tego okresu. To są, niestety, dramaty ludzi narzucone przez okrutną historię i bezwzględnych polityków. Ale wyjście Francji z Algierii zapewniło jej pokój, dlatego dziś nikt nie jest skłonny do zmiany tych granic.

Rozumiał to de Gaulle, podpisując pokój w Evian.

- I Jerzy Giedroyc, który powiedział: Dosyć rozpamiętywania, budujmy od nowa nasze stosunki z sąsiadami. To przyniosło w końcu owoce. Polska w czasie pomarańczowej rewolucji zachowała się wspaniale! Liczna obecność Polaków na Majdanie to było coś niesłychanego. Daliście przykład całej Europie! Ale nie należy w tym wielkim ruchu sympatii zapominać o tym, co było. Oto po raz pierwszy od wieków budują się między Polakami i Ukraińcami szczere i otwarte relacje. Mam nadzieję, że tak już zostanie. Bądźmy optymistami.

Czy lubi Pan twórczość Henryka Sienkiewicza?

- Jako polonista tak. Jako historyk nie. To świetny stylista i pisarz porównywalny z naszym Aleksandrem Dumas. To, co pisze, jest zachwycające, ale niesie ze sobą zatrute ziarno. Utrwala w młodzieży fałszywą świadomość o rzekomej wyższości Polaków. Sporo tam niezdrowych odruchów narodowo-etnicznych. Ukraińcy, choć go czytają, to też nie bardzo lubią. Są w jego prozie fragmenty na pograniczu rasizmu. Na przykład Zagłoba marzy o tym, by u podnóża krzyża złożono masę żydowskich głów. To robi przerażające wrażenie. Oczywiście, to tylko marzenie, ale nie wiem, czy to rozsądne dawać dzieciom takie lektury. Chyba że pod kierunkiem dobrego nauczyciela, który będzie uczył dystansu.

Skąd biedny Sienkiewicz miał wiedzieć, że za pół wieku przetoczy się przez Europę Holocaust...

- Ostatnio byłem w Pułtusku na zamknięciu roku Staszica. Staszic mimo swych wspaniałych osiągnięć z różnych dziedzin, mimo wspaniałej myśli oświeceniowej - był zajadłym antysemitą. U nas we Francji było to samo. Nasi najwspanialsi pisarze też mieli okropne strony. Wolter handlował Murzynami, podobnie jak Beaumarchais. W każdym narodzie są takie plamy i nie wolno tego negować. Po prostu trzeba o tym mówić bez szczególnej emocji. Trzeba się dystansować. Najwyższa cnota historyka to właśnie dystans.

Ale o taki dystans trudno nawet we Francji, gdzie powstał rządowy projekt ustawy zawierającej wytyczne dla nauczycieli, o tym jak nauczać o kolonializmie!

- To jest czysty obłęd. Przegłosowano prawo, które nakazuje nauczycielom podkreślać dodatnie strony kolonializmu. A więc, że Francuzi budowali szpitale, szkoły, że byliśmy nosicielami cywilizacji. To jest dokładnie to, co mówią Polacy o swojej obecności na Kresach. Oczywiście, nie można tego negować i nikt nie ma takiego zamiaru. Owszem, budowaliśmy szpitale i szkoły, ale były też rzezie, tortury, pacyfikacje, obozy.

To prawo wywołało ogromną dyskusję historyków. Pisze się o tym w każdej gazecie. Prezydent Chirac był zmuszony do spuszczenia z tonu. Zaproponował jakieś porozumienie ze środowiskiem historyków. Ale że w ogóle ktoś wpadł na pomysł, by za pomocą instrumentów prawnych ustalać prawdę historyczną, to woła o pomstę do nieba.

W Polsce planuje się powołanie Instytutu Wychowania. Mówi się dużo o polityce historycznej. Podobnie jest we Francji, gdzie państwo staje nagle na straży kanonicznej wersji historii. Dlaczego historia staje się instrumentem polityki?

- Wielu polityków uważa, że historia jest przedmiotem wiary, a nie przedmiotem poznania. Jeśli uznamy, że musimy wierzyć w raz ustalone prawdy, że istnieje raz na zawsze ustalona prawda historyczna, to rzeczywiście nie ma wyjścia. Historia sprowadzona zostaje do katechizmu. To nie do przyjęcia. Prawda jest procesem ciągłego tworzenia się. Prawda sama w sobie nie istnieje. Jak mawiał Karl Popper: Prawda jest drogą do wiedzy. Ta wiedza się zmienia. Moje badania przynajmniej w części zostaną zakwestionowane przez moich następców jako nietrafne. Na tym polega nauka. Każde pokolenie wnosi do niej coś nowego.

Jak Pan ocenia historiografię ukraińską i rosyjską w odniesieniu do prawego brzegu Dniepru?

- To jest dokładnie ten sam problem. I historiografia ukraińska, i rosyjska są wypaczone przez koniunkturalne poglądy polityczne. Obecny szef katedry historii na Uniwersytecie w Kijowie prof. Smolij napisał po rosyjsku książkę o włączeniu prawobrzeżnej Ukrainy do Cesarstwa Rosyjskiego. To pozycja absolutnie przerażająca, napisana w stylu poststalinowskim. Autor odwołuje się do instrumentarium marksistowskiego i opowiada o rzekomej wspólnej walce chłopów i proletariatu w XVIII w. przeciw polskiemu panowaniu. Celem tej walki miało być połączenie z Wielką Rosją. Ta książka stanowi jedyny dorobek na ten temat na Ukrainie. Dzięki Bogu pojawiają się nowi historycy jak prof. Natalia Jakowenko z Akademii Mohylańskiej, która napisała świetną, zdystansowaną historię szlachty na Ukrainie w końcu XVI i na początku XVII w.

Historycy rosyjscy, a tym bardziej zwykli czytelnicy, nic nie wiedzą o polityce poszczególnych carów, ministrów, gubernatorów, o prawodawstwie i administracji tych regionów. Tymczasem carat prowadził politykę chyba jeszcze gorszą od tej znanej z podręczników, gdzie nadal panuje absolutnie imperialna wizja carsko-radziecka. To, co piszę, jest właściwie nieznane w Rosji. Gorzej, że od 12 lat archiwa dla historyków pozostają zamknięte. "Wielikaja Rassija" i już. Trzeba jeszcze trochę poczekać, by w Rosji wykiełkowała idea społeczeństwa otwartego.

Marzenie Giedroycia o prawdziwym trialogu ukraińsko-polsko-rosyjskim jest jeszcze bardzo dalekie od urzeczywistnienia.

Myślę, że wszystkie sąsiedzkie narody dawnej Rzeczypospolitej mają problem z polskim dziedzictwem. Zarówno na Litwie, jak też na Białorusi i Ukrainie polskie ślady są nagminnie, niekiedy spontanicznie zacierane.

- Jak się patrzy na Lwów albo Wilno, to widać, że każdy kościół jest dziełem katolicyzmu rzymskiego i polskiego. Litwini, Ukraińcy i Białorusini powinni wiedzieć, że Polacy pozostawili tam po sobie kawał cywilizacji. To jest też historia tych narodów, więc negowanie dorobku polskiej kultury na wschodzie jest pomniejszaniem dziedzictwa tych narodów.

Ale jest i druga strona medalu. Od 15 lat widzę w witrynach polskich księgarń wiele nostalgicznych albumów o zabytkach Ukrainy. Ale są to tylko polskie i katolickie zabytki, tak jakby na Ukrainie nie było innego wielonarodowego dziedzictwa. A to jest jednak kraj przeważnie greckokatolicki i prawosławny. A i Rosjanie tam coś niecoś zbudowali. Nie mówiąc już o Żydach, których było więcej niż Polaków.

Co sprawia, że oto historyk Daniel Beauvois, Francuz - bez żadnych związków ze słowiańszczyzną - poświęca całe swe dojrzałe życie poznaniu dawnej Rzeczypospolitej, a zwłaszcza jej byłych Kresów?

- Z wykształcenia jestem rusycystą. Kończyłem Uniwersytet w Lille. Na egzaminie nauczycielskim wymagano znajomości drugiego języka słowiańskiego. Bez wahania wybrałem polski.


Pochodzę z północnej Francji, gdzie napływała fala polskiej emigracji zarobkowej. Zwłaszcza do kopalń. W gimnazjum słyszałem polską mowę. Ale to były już dzieci i wnuki emigrantów. Młodzież szybko się asymilowała. Traciła swą polskość. A ja na odwrót. Zainteresowałem się Polską i jej kulturą. Miałem dużo szczęścia. Na uniwersytecie poznałem prof. Wacława Godlewskiego, który pochodził z Litwy kowieńskiej. Profesor uświadomił mi, jak ogromne i jak niewykorzystane są zasoby archiwalne w Związku Radzieckim. Pierwszy artykuł, jaki w życiu napisałem, poświęciłem Uniwersytetowi Wileńskiemu. Pojechałem do Moskwy i wtedy jeszcze Leningradu i tak zaczęła się moja praca badawcza. Miałem szczęście dotrzeć do wielu nieznanych źródeł, oczywiście z problemami, bo były to czasy postalinowskie. Często trzeba było walczyć. Napisałem dwutomowe dzieło o Uniwersytecie Wileńskim, które ukazało się w 1977 r. po francusku. Po polsku z uwagi na cenzurę, która zabraniała mówić o polskim aspekcie życia wileńskiego, książka wyszła dopiero w 1990 r. dzięki prof. Jerzemu Kłoczowskiemu.

Pracując nad okręgiem wileńskim, który obejmował przecież nie tylko Litwę etniczną, ale także Białoruś i Litwę historyczną, czyli sięgał aż po Dniepr - zainteresowałem się Ukrainą w okresie od Powstania Listopadowego do Styczniowego. Nie żałuję tych wieczorów w ponurych radzieckich hotelach i akademikach, w jadłodajniach bez widelców, z wodą skażoną przez wybuch w Czarnobylu. Życzliwość ludzi, którzy spędzili tam całe swoje życie, każe zapominać o tych błahostkach. Znów miałem szczęście, bo Jerzy Giedroyc zainteresował się moją twórczością i zaczął drukować mnie po polsku.

Nie trudno się domyślić dlaczego. Zamiast przedmowy do ostatniego dzieła, zamieszcza Pan list Józefa Czapskiego z 2 października 1987 r. Czapski po lekturze Pana książki "Polacy na Ukrainie" pisze: "Wydawało mi się, że wiem wystarczająco dużo o fałszywej wizji Polski w sienkiewiczowskim stylu. Już Legenda Młodej Polski Stanisława Brzozowskiego stanowiła dla mnie wstrząs i odsłoniła przede mną Polskę prawdziwą. Od tego czasu, a nawet wcześniej, również dzięki Żeromskiemu, o którym pamięta się tylko to, że był złym pisarzem, i dzięki Korczakowi (Dziecko salonu) wiedziałem o fałszywym obrazie Polski jak Chrystusa narodów i fałszywej wizji Polski w wydaniu francuskim: Polski godnej i nieszczęśliwej".

Czapski jako polski arystokrata zamieszkały na Kresach miał wszelkie dane ku temu, by traktować Kresy w sposób mitologiczny. Tymczasem pisał do Pana: "Dla mnie Ukraina była poematem Słowackiego, to były wspomnienia moich współziomków mieszkających na Ukrainie, którzy nawet nie zauważyli jakże często kryminalnej roli Polaków wobec Ukraińców". Był Pan ulubieńcem "Paryskiej Kultury".

- Miałem niezbyt częste, ale serdeczne kontakty z Redaktorem. Reakcja Józefa Czapskiego pokazuje, że jest w Polsce warstwa intelektualistów, którzy są w stanie nabrać dystansu do własnej historii. Pamiętajmy, że "Kultura" nawoływała do rezygnacji z Wilna i Lwowa już w roku 1952. Wtedy dla większości Polaków było to nie do przyjęcia. Cieszę się, że wpisuję się w ten nurt polskiej inteligencji, która potrafi uznać, że "sprawiedliwość dziejowa", jeśli coś takiego w ogóle istnieje - jest po stronie tych, którzy uznają obecne granice. Bez tych granic nie będzie pokojowej Europy.

Wydaje się, że cudzoziemscy historycy Daniel Beauvois i Norman Davies piszą Polakom ich historię od początku.

- Wkład Normana w historiografię jest bardzo ważny. Na szczęście zajmujemy się zupełnie innymi okresami. Zważywszy na stosy jego książek w księgarniach, muszę zdać sobie sprawę z tego, że jego poglądy są o wiele bardziej popularne niż moje. Ja lubię pisać trochę pod włos.

A Norman Davies?

- A Norman? Trochę z włosem.

Daniel Beauvois (ur. 1938) - po studiach rusycystycznych i polonistycznych poświęcił się historii. Był dyrektorem Ośrodka Kultury Francuskiej przy UW(1969-1972), pracownikiem naukowym CNRS w Paryżu (1973-77), kierownikiem katedry polonistycznej w Lille (1978-92) i Ośrodka Historii Słowian na Sorbonie (1993-98). Autor rozprawy o Uniwersytecie Wileńskim, licznych artykułów i tłumaczeń. Od 1980 skupia się na tematyce ukraińskiej. Członek zagraniczny PAN, PAU i Ukraińskiej Akademii Nauk. Doktor honoris causa uniwersytetów Wrocławskiego, Warszawskiego i Jagiellońskiego. Odznaczony Krzyżem Oficerskim Orderu Zasługi RP
Rozmowa z Danielem Beauvois


Dyktatury nie żyją długo

Dyktatury nie żyją długo

Rzeczpospolita, 2006-01-26
Mówi Aleksander Milinkiewicz.

Rz: 19 marca wybory prezydenckie na Białorusi. Czy mimo represji reżimu Łukaszenki wierzy pan w możliwość swego zwycięstwa?

Aleksander Milinkiewicz: Inaczej nie uczestniczyłbym w tych wyborach, a działacze demokratyczni nie zjednoczyliby się. Wierzę w sukces, bo dyktatury nie żyją długo, szczególnie w Europie, w kraju tranzytowym związanym kulturowo i gospodarczo z całym kontynentem. W dłuższej perspektywie reżim Łukaszenki szans na przetrwanie nie ma.

* Wyniki będą jednak podliczały władze, nie pan.

- W uczciwość władz nie wierzę. Ale sądzę, że ludzie mogą obronić swoją godność i honor tak, jak to było w Polsce. Trzeba przezwyciężyć strach. Dlatego walczymy o umysły ludzi, a nie o cyfry, które zostaną ogłoszone po wyborach. Już 30 proc. społeczeństwa chce przemian, demokracji. Tyle samo jest wciąż po stronie Łukaszenki. Z nami są ludzie lepiej wykształceni, młodsi. Ale jest jeszcze 40 proc. takich, którzy już władzy nie wierzą, ale którzy jeszcze do nas zaufania nie mają. Ci są dla nas najbardziej ważni.

* Jak ich przekonać, skoro nie ma pan dostępu do mediów?

- Niewielki dostęp mam, choćby przez ten wywiad. Także telewizja polska, litewska, ukraińska i rosyjska pokazują mnie. Najskuteczniejsze są ulotki, broszury, podziemne wydawnictwa - takie, jak "Solidarności". Jest też Internet. Poza tym codziennie 5 tys. woluntariuszy chodzi od drzwi do drzwi prawie we wszystkich rejonach kraju.

* Nie są represjonowani?

- Ciągle są zastraszani. Wzywają ich szefowie i ostrzegają: "Ty występujesz przeciwko prezydentowi! Czy on jest dla ciebie zły?". Niektórzy już tracą pracę, niektórzy są wyrzucani z uniwersytetów. Taki wypadek był choćby w Baranowiczach. Na innych nakłada się kary pieniężne. Staramy się tych ludzi wspierać i prosimy też Polskę, aby ich wspierała.

* Polska powinna im udzielić azylu?

- Oni nie chcą azylu. Chcą działać na miejscu. Ale choćby dla studentów bardzo ważne byłoby zapewnienie stypendiów. Strach jest groźny. Ale najgorsze jest zniechęcenie. Człowiek nabiera nowej wiary, jeśli ktoś go wesprze w trudnym momencie.

* Czy jednak pan i pana zwolennicy nie jesteście postrzegani przez Białorusinów jako polscy agenci? - Są już takie wzmianki w oficjalnych gazetach. Ja się tego nie boję, bo ten, kto jest za demokracją, w oczach dyktatora zawsze jest czyimś agentem. W bezpośrednich kontaktach tylko sporadycznie ludzie mi to zarzucają.

* Co się stanie, jeśli pan przegra ?

- Tragedii nie będzie, jedynie zwycięstwo nastąpi później. Na pewno zaczną się masowe wystąpienia ludzi na ulicach. Zrobimy wszystko, aby protest był pokojowy. Wtedy Polska i inne kraje powinny odmówić uznania wyniku wyborów i pomóc represjonowanym. Zrozumieć, że my nie chcemy być niewolnikami!

Rozmawiał Jędrzej Bielecki Aleksander Milinkiewicz jest kandydatem demokratycznej opozycji w wyborach prezydenckich na Białorusi


Аляксандр Мілінкевіч выступіў у Сейме Польшчы

Поўны тэкст выступу Аляксандра Мілінкевіча у Сейме Польшчы.

Хачу падзякаваць за атрыманую магчымасць прамаўляць перад Сеймам Рэчы Паспалітай. Для мяне гэта вялікі гонар прамаўляць перад дэмакратычна абраным парламентам дэмакратычнай і блізкай нам краіны.

Надзвычай важна тое, што палякі разумеюць сітуацыю Беларусі, што прадстаўнікі польскага народу ў Сейме вырашылі запрасіць у Сейм дэмакратычную беларускую апазіцыю, паказваючы гэтым самым, што палякі маюць намер дапамагаць дэмакратызацыі Беларусі гэтак жа паслядоўна, як некалі змагаліся за дэмакратыю ва ўласнай дзяржаве. Інкарпарацыя Беларусі ў Расейскую імперыю адбілася трыма паўстаннямі, якія адбываліся пад заклікам “За нашую і вашую вольнасць!”. Мой прадзед удзельнічаў у апошнім з гэтых паўстанняў. Паўстанцы разумелі: калі суседні народ у няволі, дык і мой народ не будзе вольны.

Мы разам змагаліся за нашую незалежнасць, за Вашую і Нашую свабоду, плячо да пляча, баронячы гонар і Бацькаўшчыну да апошняй кроплі крыві. Палякі ніколі не кідалі марыць пра ўласную свабоду, свабоду сваёй Айчыны і вам удалося. Сёння Польшча ёсць незалежнай дзяржавай, дэмакратычнай і квітнеючай краінай. Беларусы надалей змушаныя біцца за ўласную незалежнасць, уласны гонар, уласную Айчыну. Маем перад сабой красамоўны прыклад паспяховага змагання і ніколі не адмовімся ад уласных адвечных мараў, ад ідэалаў незалежнай, дэмакратычнай і квітнеючай дзяржавы Беларусі. Дэмакратызацыя Польшчы паказала нам, што значыць сфармаваная і адказная грамадзянская супольнасць. Год таму мы назіралі салідарнасць палякаў з дэмакратычнымі пераменамі на Украіне. Тут, у Польшчы, бачым як працуюць палітычныя эліты, якія маюць пачуццё адказнасці за ўласную краіну і за ўласны народ. Назіраем палякаў, якія цешацца ўласнай вольнасцю, якія дачакаліся спаўнення ўласных мараў развіцця і дабрабыту. Сённяшнія беларускія ўлады лічаць, што гэта дрэнны прыклад. І робяць усё, каб беларусы ніколі не даведаліся пра гэты паспяховы прыклад – блакуюць польскія радыё і тэлебачанне, спрабуюць маніпуляваць польскай супольнасцю на Беларусі і запалохваць яе актывістаў, не пускаюць польскіх дэпутатаў і журналістаў праз мяжу.

Вось ужо больш за дзесяць год Беларусь вяртаецца ў мінулае, найперш да самаізаляцыі часоў Савецкага Саюза, стагнацыі часоў Брэжнева, а цяпер і да рэпрэсій сталінскіх часоў. Якой будзе наступная фаза – можна толькі здагадвацца і прагназаваць. Цяпер мы перажываем дээвалюцыю, вычварэнскае развіццё нашай гісторыі. Мы ўжо даўно не пытаемся, што такое страх, бо ім нас спрабуюць апаноўваць штохвіліну і на кожным кроку. Ужо з цяжкасцю прыгадваем сабе, што такое свабода слова, бо адкрытае казанне праўды пра сітуацыю ў краіне сёння караецца артыкуламі Крымінальнага кодэксу, такімі як, напрыклад, “дыскрэдытацыя дзяржавы”. Мноства людзей большыя альбо меншыя тэрміны сядзелі ці сядзяць у турмах. Фармальна, безумоўна, не за палітыку, але ўсе разумеюць, якую задачу ставіць перад сабой улада: сеяць страх у душах.

У Беларусі няма ніводнага універсітэта з беларускай мовай навучання, гвалтоўна змяншаецца колькасць беларускіх класаў у сярэдніх школах. Зачынены ўладамі адзіны беларускамоўны ліцэй. І гэта ўсё робіцца ў краіне, дзе 48 адсоткаў людзей карыстаецца штодзённа беларускай мовай, а 74 адсоткі лічаць беларускую мову роднай. Культура перажывае нечуваную дагэтуль стагнацыю. Акрамя таго, што радыё і тэлебачанне абавязаныя перадаваць у эфір 75% беларускай музыкі, ёсць “чорны спіс” музыкаў, якія знаходзяцца ў апазіцыі да рэжыма. Перадаванне музыкі гэтых аўтараў у эфір забароненае. Саюз пісьменнікаў, які аб’ядноўвае найбольш паважаных паэтаў і пісьменнікаў Беларусі, з прычыны таго, што крытычна ацэньвае сённяшнюю ўладу, быў змаргіналізаваны праз стварэнне паслухмянай уладам пісьменніцкай арганізацыі.

У Беларусі няма ніводнага незалежнага тэлевізійнага канала ці радыёстанцыі, якая б дазваляла сабе хаця б самую ціхую крытыку ўладаў. Тыднёвы наклад усіх незалежных газет меньшы, чым аднадзённы наклад галоўнай праўладнай газеты “Савецкая Беларусія”. Гаспадарка надалей знаходзіцца ў дзяржаўных руках – толькі 20% унутранага валавага прадукта сёння прадукуецца прыватным сектарам, які зрэшты не можа існаваць, калі не звязаны з уладамі. Незалежных ад улады прадпрымальнікаў цісне адміністрацыя і даводзіць да банкруцтва, альбо да поўнай лаяльнасці і падпарадкаванню патрэбам улады. Сярэдняя зарплата каля 150 даляраў, а кошты на прадукты і камунальныя паслугі такія самыя, як у Польшчы. Калі толькі беларусы пачалі ездзіць да Польшчы па прадукты, улада адразу ж увяла абмежаванне на ўвоз гэтых прадуктаў.

Замежныя стусункі Беларусі сёння не развіваюцца. Скандал з польскай супольнасцю, абвінавачванне Літвы ў падрыхтоўцы звяржэння беларускага ўраду, абраза ў бок прэзідэнта Юшчанкі ў тым, што ён марыянетка Захаду. Нават стасункі з Уладзімірам Пуціным знаходзяцца ў найбольш халодным пункце хіба за ўвесь час прэзідэнцтва расейскага палітыка. Апошняе пагадненне пра нізкія кошты на газ не з’яўляюцца вынікам добрых адносінаў з Расеяй, а толькі тым, што кантроль над беларускай сеткаў газапровадаў перададзены расейцам узамен за падтрымку Лукашэнкі Крамлём на бліжэйшых прэзідэнцкіх выбарах. Еўрасаюз падаецца беларускай прапагандай як край дзікага капіталізму, у якім людзі спяць на вуліцах, жабруюць і грэбаюцца ў сметніках, дзе грамадзяне забіваюць адзін аднаго пасярод светлага дня. Злучаныя Штаты, якія атаясамляюцца прапагандай з НАТО, ёсць месцам найбольшага зла для “сінявокай Беларусі”, і калі б не Лукашэнка, даўно б зрабілі з Беларусі калонію, як зрабілі калонію з Польшчы ці з прыбалтыйскіх краінаў.

Улада ў любой сістэме абапіраецца на людзей. Гэта людзі маюць права выбіраць уладу ці змяняць яе. Беларускія дэмакратычныя сілы хочуць бачыць Беларусь адкрытай і незалежнай беларускай дзяржавай, у якой шануецца годнасць кожнага чалавека. Усе здаровыя дэмакратычныя сілы ў маёй дзяржаве аб’ядналіся на платформе свабоды, дэмакратыі і незалежнасці. Партыя Беларускага Народнага Фронту, Аб’яднаная грамадзянская партыя, Партыя камуністаў Беларуская, Сацыялдэмакратычныя Грамада, Партыя Працы, Партыя Зялёных, Партыя жанчын “Надзея” былі падтрыманыя грамадскімі арганізацыямі ды ініцыятывамі.

Вынікам гэтага аб’яднання стаўся Кангрэс Дэмакратычных Сіл, якія адбыўся на пачатку кастрычніка 2005 года і сабраў 1200 удзельнікаў. Яны прадстаўлялі ўсе беларускія рэгіёны, усе дэмакратычныя партыі, прафсаюзы, і амаль 200 неўрадавых арганізацый. Ад часу, калі Лукашэнка ў 1996 годзе разагнаў дэмакратычна абраны Парламент, Беларусь не ведала падзеі такога высокага ўзроўню легітымнасці.

Не зважаючы на запэўнены сацыяльны мінімум, беларусы змучаныя жыццём у пагардзе. Беларусы сёння скутыя страхам. Першай задачай дэмакратычных сіл ёсць пераламанне гэтага страху, а таксама павелічэнне актыўнасці людзей з дапамогай інфармацыйнай кампаніі і падтрымка іх самаарганізацыі. Толькі ў гэтым выпадку не адбудзецца сцэнар сфальшаваных псеўдавыбараў, якія вядуць да чарговай запраграмаванай “элеганцкай перамогі” Лукашэнкі. Хацеў бы падкрэсліць – мы не спадзяемся, што тое, што адбудзецца 19 сакавіка ў Беларусі, будзе тым, што ва ўсім свеце называецца выбарамі. Але, між тым, маем шансы змусіць улады да празрыстых і дэмакратычных выбараў.

Кажу гэта, як прадстаўнік шырокай кааліцыі ўсіх тых сіл, якія хочуць вярнуць маю дзяржаву да вялікай сям’і дэмакратычных народаў свету. Наша сіла ў адзінстве і толькі адзінства можа стацца падмуркам перамогі. Будзем шчаслівыя, калі ўсе тыя, каму неабыякавы лёс Беларусі, хто падзяляе нашыя каштоўнасці і бачаць Беларусь дэмакратычнай, далучацца да нашай шырокай кааліцыі. Разам нам будзе лягчэй.
Вяртанне Беларусі на шлях свабоды і дэмакратыі ёсць абавязкам саміх беларусаў, аднак таксама лічым на падтрымку з боку дэмакратчыных краінаў свету. Скаардынаваныя дзеянні ўсіх тых, якія хочуць бачыць Беларусь свабоднай, неабходныя ў наступных накірунках:
- пашырэнне абсягу альтэрнатыўнай інфармацыі, вольнай ад цэнзуры ўлады ў Менску;
- салідарнасць з актывістамі дэмакратычнага руху, рэпрэсаванымі за палітычныя погляды, асуджанымі да турмаў, пакаранымі грашовымі штрафамі, звольненымі з працы ці выкінутымі з універсітэтаў;
- падрыхтоўка кваліфікаваных кадраў, здольных прафесійна выконваць свае абавязкі ў новай дэмакратычнай Беларусі;
- адкрытасць дэмакратычнага свету для звычайных беларускіх грамадзянаў, дзякуючы аблягчэнню візавага рэжыму, і адначасова ўзмацнення гэтага візавага рэжыму для тых, хто вінаваты ў рэпрэсіях і нішчэнню правоў чалавека.

Да Польшчы як суседкі, блізкай, звязанай з Беларуссю стагоддзямі супольнай гісторыі, пераважная большасць беларусаў ставіцца з сімпатыяй. Таму мы зычым палякам і Польшчы поспеху. Ваш поспех дае нам прыклад, што толькі свабода, незалежнасць і дэмакратыя спрыяюць рэалізацыі патэнцыяла народа. Мусім таксама памятаць, што маем унікальную магчымасць пабудовы мастоў паразумення з дапамогай меншасцяў – беларускай у Польшчы і польскай у Беларусі. Гарантыя захавання моўна-культурнай і рэлігійнай самасвядомасці, магчымасці навучання ў роднай мове, гаспадарчае развіццё регіёна, заселенага этнічнымі беларусамі ў Польшчы служаць добрым аргументам на карысць дэмакратычнай сістэмы. З свайго боку запэўніваю, што па вяртанні Беларусі на шлях свабоды, польская меншасць у Беларусі замест пераследу будзе мець поўную падтрымку з боку дэмакратычнай беларускай дзяржавы.

Дыктатар ніколі не марыў пра адкрытую і дэмакратычную Беларусь. Для яго не было важнейшай справы, як татальны кантроль над грамадствам, на думкамі людзей ды іх лёсам. Аднак беларусы зразумелі – свабода і дэмакратыя могуць быць дасягнутыя, яны на адлегласці выцягнутай рукі. Патрэбная толькі магутнае жаданне быць свабодным.

Niech Europa nie
zapomni o Białorusi
Rozmawiał Wacław Radziwinowicz 25-01-2006 , ostatnia aktualizacja 24-01-2006 16:21Po wyborach będziemy pewnie musieli zejść do podziemia. Ale będziemy działać, a Europa nie powinna o nas zapominać - mówi Aleksander Milinkiewicz, kandydat demokratycznej opozycji na prezydenta Białorusi, który dziś będzie w Warszawie

Wacław Radziwinowicz: Jest bardzo wcześnie, dopiero świta, a pan już wyrusza w drogę. Dokąd? Do kogo?

Aleksander Milinkiewicz: Teraz, kiedy do wyborów prezydenckich na Białorusi zostały tylko dwa miesiące, staram się codziennie odwiedzić co najmniej dwa miasta, spotkać się z wyborcami. Dziś planuję pojechać do Smorgoni i Oszmian, czekają tam na mnie drobni kupcy handlujący na rynkach.

Jest zimno, 20 stopni mrozu, ale ludzie czekają. Chcą się spotkać z kandydatem opozycji na prezydenta, porozmawiać o tym, że reżim ich gnębi, próbuje ich pozbawić źródła utrzymania. Pojadę też do kościołów, do cerkwi, do protestantów. Mam nadzieję, że wieczorem po powrocie do Grodna spotkam się jeszcze ze studentami pod uniwersytetem.

Pod, a nie na uczelni?

- Na uczelnie mnie nie wpuszczają, do szkół i fabryk też. Zorganizować spotkanie wyborcze w placówce oświatowej czy w fabryce można tylko za zgodą miejscowej administracji. A biurokraci zawsze odpowiadają nam, że nie mogą jej wydać, bo zakłócimy rytm produkcji albo proces edukacji. W Żodzinie jest chłopczyk, który chciał się uczyć nie po rosyjsku, ale po białorusku. Uparł się, rodzice się uparli i władze w końcu zorganizowały dla niego jednoosobową klasę z wykładowym białoruskim. Chciałem się z nim spotkać w szkole, podarować podręczniki. Dzień wcześniej do dyrektora szkoły przyjechali z Mińska i zagrozili mu, że jeśli opozycja wejdzie do szkoły, on natychmiast straci posadę. Skończyło się na tym, że spotkaliśmy się z chłopakiem przed szkołą. Pozostali uczniowie dosłownie przykleili się do szyb w klasach, uśmiechali się do nas, machali. Śmieszne to i smutne zarazem.

Skąd ma pan pieniądze na kampanię?

- Prawo białoruskie stanowi, że na kampanię wyborczą mogę wydać tylko fundusze, które na ten cel oficjalnie przydzieli mi państwo. To się nazywa "równe szanse dla każdego kandydata". A suma przydzielana przez państwo nie wystarczy nawet na druk portretów kandydata.

Nie może pan zbierać pieniędzy od swoich zwolenników?

- Nie, nie wolno mi. Na Białorusi nie można też liczyć na wsparcie ze strony biznesu. Przedsiębiorca, który ośmieliłby się przekazać pieniądze opozycyjnemu politykowi, może być pewien, że bardzo szybko zaczną go nękać służby podatkowe, wpadnie w poważne tarapaty.

A na wsparcie jakich mediów może pan liczyć?

- To też bardzo skromny arsenał. Na Białorusi są jeszcze trzy gazety ogólnokrajowe, które ośmielają się coś ciepłego o mnie napisać. To "Białoruska Gazeta", którą władze niedawno zmusiły do zmiany nazwy na "Biełgazeta", "Białoruski Rynek" oraz mińska edycja rosyjskiej "Komsomolskiej Prawdy". Dwie pierwsze mają nakład około 6 tys. egzemplarzy, "Komsomołka" na co dzień ma 100 tys., a w piątki - 300 tys.

I mógłby pan za jej pośrednictwem zwrócić się do wyborców na przykład z apelem?

- Tego nie jestem pewny. Przed wyborami spróbuję to zrobić, ale obawiam się, że redaktorzy mogą się przestraszyć i odmówić.

Nie wymienił pan "Narodnej Woli", najbardziej znanej opozycyjnej gazety białoruskiej.

- Bo ona nie jest już ani sprzedawana w kioskach, ani kolportowana przez pocztę. Jest drukowana w rosyjskim Smoleńsku. Wychodzi, ale rozdajemy ją jak ulotki. Mogę jeszcze liczyć na 18 małych lokalnych gazet. O ile oczywiście do wyborów nie zostaną one zlikwidowane, na co się zanosi. Przed poprzednimi wyborami prezydenckimi w 2001 r. mieliśmy ponad 300 małych podziemnych gazetek. Wy, Polacy, jeszcze pamiętacie, co to takiego, bo takie gazetki były u was w czasie stanu wojennego. My próbujemy je teraz odtworzyć. Ale brakuje papieru, farby drukarskiej.

A media elektroniczne?

- Kiedy byłem niedawno we Francji, telewizja Euronews nagrała i nadała pięciominutowy wywiad ze mną. Może przed wyborami to powtórzą. Byłoby dobrze, bo ta telewizja dociera do 25 proc. Białorusinów. Wykorzystujemy też internet, do którego ma dostęp jedna trzecia mieszkańców kraju. Jak pan widzi, arsenał, którym dysponuję, jest bardzo skromny. W warunkach blokady informacyjnej, bezwzględnej presji ze strony władz nam opozycjonistom zostało tylko jedno - pukać od drzwi do drzwi, od serca do serca. Przychodzić do ludzi, mówić im: - Jesteśmy. Jest nadzieja na zmiany. I okazuje się, ze wielu ludzi czeka na nas, potrzebuje nadziei.

Starający się o trzecią kadencję prezydent Aleksander Łukaszenko ma nad panem miażdżącą przewagę. Ma gazety o półmilionowym nakładzie, nie znika z ekranów TV. Jego wizyty w fabrykach niczego nie zakłócają. Pracuje na niego aparat administracyjny, aparat represji. A na dodatek to on ustala reguły gry. Może w każdej chwili kazać skreślić pana z listy kandydatów. Już otrzymał pan ostrzeżenie, że prowadzi pan agitację niezgodnie z prawem. Czy startowanie w takich warunkach ma w ogóle sens?

- Tak, ma, i to ogromny. Ale, powiedzmy sobie jasno, naszym celem nie jest zwycięstwo wyborcze. Bo tak naprawdę wyborów u nas nie ma i dopóki istnieje ten reżim, nie będzie ich. Nikt po wyborach nie będzie nawet liczyć głosów. Bez względu na to, jaki będzie wynik, władza ogłosi swoje - jak to określa Łukaszenko - "eleganckie" zwycięstwo. Ale nie możemy nie stanąć do walki. Tylko w czasie kampanii wyborczej możemy prowadzić agitację, chodzić do ludzi, spotykać się z nimi. Mówić im, że za nami prawo. Przekonywać, że jest nadzieja, że zmiany są możliwe. Gdybyśmy próbowali to robić w innym czasie, od razu znaleźlibyśmy się w więzieniach. A nasza praca nie idzie na marne. Kiedy na początku października na mińskim kongresie sił opozycyjnych zostałem wybrany ich kandydatem na prezydenta, według sondaży mogłem liczyć na poparcie 1,5 proc. wyborców. Dziś sondaże mówią, że popiera mnie 24 proc. Białorusinów.

Jeżeli nie wygrana w wyborach, to co jest dziś celem opozycji?

- Sytuacja na Białorusi jest dziś podobna do tej, którą w Polsce mieliście na początku lat 80. Wtedy też był u was reżim, nie było wyborów. Ale opozycji udało się zjednoczyć wokół "Solidarności". Władza odpowiedziała represjami, wprowadzeniem stanu wojennego i to był początek jej końca. Ja myślę nie tyle o 19 marca, dniu wyborów, ile o tym, co stanie się następnego dnia.

Więc masowe protesty, miński Majdan. Ilu ludzi wyjdzie na ulice? Pewnie, jak zwykle u was, nie więcej niż kilka tysięcy. I policja rozpędzi je bez trudu.

- Zobaczymy, ilu ludzi wyjdzie bronić swojej godności, prawa wyboru. Nigdy jeszcze cała opozycja nie była tak zjednoczona jak dziś. Demonstracje, akcje protestu organizowały u nas dotąd pojedyncze partie. Teraz wszystkie najważniejsze ugrupowania idą wspólnym frontem.

Zjednoczyliście się, ale nie do końca. Jako opozycjoniści w wyborach wystąpią też Zianon Paźniak, założyciel Białoruskiego Frontu Narodowego, kandydat na prezydenta w 1994 i 1999 r., oraz Aleksander Kazulin, były rektor Białoruskiego Uniwersytetu Państwowego?

- To nie jest jeszcze przesądzone. Kiedy skończy się akcja zbierania podpisów z poparciem dla kandydatów, będziemy rozmawiać o tym, żeby kandydat opozyji był tylko jeden.

Poza Łukaszenką ma pan jeszcze jednego trudnego przeciwnika. Myślę o przywiązaniu ludzi, przede wszystkim starszych, mieszkających na wsi do starych, sowieckich wartości. Dla tych ludzi Łukaszenko jest gwarantem stabilizacji porządku kołchozowego, do jakiego przywykli, bez jakiego nie wyobrażają sobie życia. Takich ludzi jest na Białorusi bardzo wielu.

- Nie tak wielu, jak to przedstawia nasza propaganda. Mieszkańcy wsi to dziś 28 proc. obywateli Białorusi. Bardzo wielu z nich rzeczywiście święcie wierzy w to, co mówi im Łukaszenko i telewizja. Przyznam się, że my w tych środowiskach kołchozowych pracujemy niewiele, bo i zdziałalibyśmy tam mało. Wszędzie, nawet w warunkach rozwiniętej demokracji, kandydat prowadzi kampanię przede wszystkim w tych miejscach, gdzie może zdobyć największe poparcie. My koncentrujemy się na miastach i małych miasteczkach. Tam ludzie najbardziej pragną zmian. Chcą, żeby skończyła się bieda, brak perspektyw, beznadzieja, które dokuczają przede wszystkim młodym.

Jak mocno ludzie z aparatu państwowego są gotowi trwać przy Łukaszence, gdyby wpadł on w tarapaty?

- Na pewno nie można liczyć na to, że biurokraci są gotowi czy zdolni do otwartego buntu przeciw reżimowi. Ale oni też są bardzo sfrustrowani. Wiedzą, że nasza gospodarka pogrąża się w marazmie. Propaganda chwali się tym, że Białoruś ma imponujący produkt narodowy, ludzie z administracji wiedzą jednak, że nie ma popytu na to, co produkują nasze fabryki. Wiedzą, że bez reform rynkowych sytuacja będzie się tylko pogarszać. Wiedzą, że poziom inwestycji na Białorusi jest najniższy na całym obszarze byłego ZSRR.

Wielu pracowników administracji ma dosyć chamstwa władzy. U nas jest tak, że prezydent publicznie i nie przebierając w słowach beszta swoich ministrów, ci odgrywają się na swoich podwładnych, tamci - na swoich. W tych warunkach człowiekowi, który dba o swoją godność , żyć i pracować jest bardzo trudno. Sporo ludzi z administracji kontaktuje się z nami, przekazuje informacje. Oni też czekają na zmiany.

Wkrótce z Polski ma zacząć nadawać na Białoruś niezależne radio. Jak Pan myśli, co ono powinno przekazywać pańskim rodakom?

- Tam powinni pracować ludzie, którzy dobrze znają argumenty propagandy białoruskiej. Ludzie u nas w ogóle nie wiedzą, jak się naprawdę żyje na Litwie, w Polsce.

Niedawno oficjalna białoruska gazeta "Respublika" napisała, że Polak jest szczęśliwy, kiedy zarabia 100 dol. na miesiąc.

- Właśnie. Nasza propaganda powtarza, że na Białorusi poziom życia jest najwyższy na całym obszarze byłego ZSRR, a wszędzie wokół panuje nędza i bałagan. Rzeczywiście średnie zarobki u nas są wyższe niż w Rosji czy na Ukrainie, ale naszym ludziom trzeba powiedzieć, jaki postęp przyniosły reformy u naszych polskich czy litewskich sąsiadów. Bardzo liczę na to radio. Na to, że będzie mówić Białorusinom prawdę o otaczającym nas świecie.

W środę spotka się pan w Warszawie z polskimi politykami. Co chce im pan powiedzieć?

- Przede wszystkim to, że opozycja białoruska bardzo liczy na Polskę, na to, że wasz kraj będzie naszym adwokatem w Unii Europejskiej. Tak jak była rok temu w sprawach ukraińskich.

Chcę też powiedzieć, że po wyborach będziemy pewnie musieli zejść do podziemia. Ale będziemy działać. I Europa nie powinna o nas zapominać. A my już dzisiaj czujemy się i zapomniani, i porzuceni. A kto, jeśli nie Polacy, potrafi zrozumieć i wytłumaczyć innym, że tam, gdzie toczy się walka o wolność i godność człowieka, nie ma przypadków beznadziejnych.

59-letni Aleksander Milinkiewicz jest doktorem nauk fizyko-matematycznych. Z zainteresowania historyk. To on odkrył miejsce pochówku ostatniego króla Rzeczypospolitej Stanisława Augusta Poniatowskiego. Znany działacz niezależnych białoruskich organizacji obywatelskich. Na początku października na zjeździe ugrupowań demokratycznych w Mińsku został kandydatem opozycji w wyborach prezydenckich.


Сяргей Кажан:
«У БНП я з жнiўня 1944-га...»

— Скуль пайшла Ваша беларускасьць? Напэўна, былi якiясь вытокi — падзеi, выпадкi, арганiзацыi, альбо людзi, якiя паспрыялi абуджэньню Вашай нацыянальнай сьвядомасьцi.
— Тады трэба пачынаць з «Кола вясковай моладзi» (па-польску арганiзацыя называлася «Кола млодзежы вейскей»). Пад той час мы былi пад Польшчаю. Таму i арганiзацыi павiнны былi быць як бы польскiмi. «Кола» пачало працаваць недзе ў 1936 годзе i праiснавала, напэўна, да 1938 году, цэнтар арганiзацыi быў у Глыбокiм. Мы арганiзоўвалi курсы дадатковае асьветы, ладзiлi пастаноўкi, зьбiралiся пасьпяваць, пагутарыць, правесьцi разам час. Арганiзацыя аб’ядноўвала моладзь 18-19-гадовага ўзросту. Павятовая ўлада выдзяляла iнструктара, якi вёў заняткi, забясьпечвала памяшканьнем. У той час большасьць з нас жылi па хутарох. Таму праблема, дзе сабрацца, была актуальнай. У нашых мясьцiнах была розная моладзь, была й такая, што iмкнулася правесьцi вольны час iнакш — напiцца, падзебашырыць, але ад iх мы адасоблiвалiся. Яны нас не чапалi, мы iх таксама. У нас была, калi так можна сказаць, перадавая моладзь. Гэта браты Янцэвiчы, iх было ажно чатыры, Зуi — старэйшы Мiхась быў нашым лiдэрам, а пазьней стаў вядомым дзеячом беларускай эмiграцыi, Вязiцкiя, Дземiдовiчы зь Ёдаў i iншыя. Янцэвiчы былi з заможнай сям’i, мелi 100 гектараў зямлi, каталiкi, але паўсюль размаўлялi па-беларуску. Я ў iх бачыў каталiцкiя кнiгi, выдрукаваныя беларускай моваю ў Вiльнi ксяндзом Адамам Станкевiчам. Быў сярод нас i Мiхась Машара. Тады ён быў з намi, гэта пазьней ён зьвязаўся з камунiстамi. Вось у гэтай арганiзацыi i адбывалася нацыянальна-адукацыйная праца. Мы чыталi беларускiя кнiжкi й пэрыёдыку, знаёмiлiся з гiсторыяй Беларусi. Вядома, не на занятках з iнструктарам, а падпольна, у сваiм коле.

— Як Вы сустрэлi Саветы? Цi чакалi iхнага «вызваленьня»?
— У 1938 годзе мяне прызвалi ў польскую армiю. Служыў я ў Варшаве. Хоць я й не паляк, але ўлада была польская, i мы мусiлi ёй падпарадкоўвацца, як раней падпарадкоўвалiся Маскве, а зараз Лукашэнку. Вайну зь немцамi сустрэў у абароне Варшавы. Патрапiў у палон да немцаў. Паўтары месяцы нас пратрымалi ў палоне, а затым распусьцiлi па хатах. Дамоў вярталiся ўжо ў Саветы. Спачатку нас Саветы не прынялi. Спыталi: «Дзе сьпiсы?» Сьпiсаў не было. Накiравалi на нейкае лётнiшча ствараць сьпiсы. Затым ля мяжы кожнага выклiкалi па тых сьпiсах i пераводзiлi праз гранiцу. Прыканцы яшчэ раз спыталi ўсiх разам, цi ўсе пераходзяць у Саветы па сваiм жаданьнi. Пашыхтавалi i павялi. Па вяртаньнi ў родную вёску мною адразу зацiкавiўся НКВД. Пачалi высьвятляць, цi ня польскi я шпiён. Выпытвалi, навошта мяне сюды прыслалi. Аднак усё абышлося. 40-ы год прайшоў спакойна.
— Зь якога году па нямецкай акупацыi ў Вашых мясьцiнах пачалi стварацца беларускiя арганiзацыi?
— У 1942 годзе на Шаркоўшчыне i Глыбоччыне, па загаду з Масквы, пачаўся партызанскi рух. У нашай сям’i гэтыя абаронцы беларускага народу забралi карову i каня. Вёскi рабаваў хто хацеў. У 1942 годзе ў Глыбокiм быў арганiзаваны курс беларускай самааховы. Пачала стварацца Беларуская самапомач. Я быў мабiлiзаваны на курсы самааховы, бо вайсковую справу ўжо ведаў. У Глыбокiм правучыўся зь месяц. Аднак зброю нам немцы не далi. Пад Новы год, з 1942 на 1943 год, я быў прызначаны кiраўнiком Беларускай самапомачы ў Браслаў — прызначэньне прыйшло з Глыбокага. Гэта была гаспадарчая арганiзацыя, у нашыя абавязкi ўваходзiла дапамагаць людзям харчамi, вопраткай, вырашаць iншыя гаспадарчыя справы. Як толькi я прыехаў у Браслаў, я над управаю ўзьняў бел-чырвона-белы сьцяг. З Глыбокага нам перадалi значкi — бел-чырвона-белыя сьцяжкi, якiя пачала насiць амаль уся мясцовая моладзь. Стварыўся Саюз Беларускай Моладзi. Аднак на шляху беларускай справы станавiлся палякi. Тыя, што сядзелi ў гмiнах-воласьцях пры Польшчы, пры немцах зноў паўлазiлi ў кiраўнiцтва. Аднак у Браславе мы трымалi беларускую лiнiю. Старшынём воласьцi быў шчыры беларус Забароўскi. Школьным iнспэктарам — Дварэцкi. Праз Дварэцкага я трымаў сувязь зь Езавiтавым, якi жыў у Рызе. Ён прысылаў нам лiтаратуру, а я яе распаўсюджваў. 25 сакавiка 1943 году я арганiзаваў урачысты мiтынг з нагоды Дня незалежнасьцi, сам першы на iм выступiў. Празь Езавiтава мы рыхтавалiся наладзiць у Браславе канцэрт Забэйды-Сумiцкага. Для гэтага трэба было сабраць 20 тысячаў акупацыйных марак ганарару. Усё было зроблена — сабраныя грошы, падрыхтаванае памяшканьне. Але канцэрт чамусьцi не адбыўся.

— Калi Вы ўпершыню пазнаёмiлiся з Усеваладам Родзькам?
— У 1944 годзе я атрымаў запрашэньне прыехаць у Вiльню на пэўны адрас i ўзяць з сабой надзейных хлапцоў. У Вiльнi я й сустрэў упершыню Родзьку. Гэта быў сакавiк-красавiк 44-га. Прыехалi хлопцы зь iншых мясьцiнаў — Шаркоўшчыны, Глыбоччыны. Перад намi выступiў сам Родзька. Ён сказаў, што лепшых беларускiх людзей мэтанакiравана забiваюць. Праз актыўны ўдзел палякаў. Таго чалавека, якi ў гутарках i справах стаяў за беларускi шлях, палякi выстаўлялi немцам як камунiста, а тыя яго зьнiшчалi. Гэтак было i на Браслаўшчыне. У нас падобным шляхам забiлi трох кiраўнiкоў сельскiх ячэек самапомачы — у Дрысьвятах, Плюсах i пад Замошшам. У Дрысьвятах палякi нават самi забiлi нашага чалавека — сьвятара: прыйшлi ноччу й забiлi. Таму Родзька казаў, калi мы не арганiзуемся i ня створым вайсковыя адзiнкi, нас усiх пазабiваюць. Ён прапанаваў стварыць сваю армiю неадкладна, фармаваць вайсковыя адзiнкi i йсьцi ў лес, ладзiць сваю партызанку. У нашых мясьцiнах ужо дзейнiчала Армiя Краёва. Беларусаў яна таксама не шанавала. Такiм чынам, я быў залiчаны ў збройную групу Родзькi.

— Як прайшоў Ваш удзел у II Усебеларускiм Кангрэсе?
— З Браслаўшчыны былi запрошаныя на Кангрэс каля васьмi чалавек. У тым лiку й я. Мы сабралiся разам i паехалi ў Менск. Перад Кангрэсам мяне паклiкаў Родзька на кватэру, у якой ён спынiўся. Заходжу, а там ужо шмат людзей. Мiхась Зуй, Янка Гiнько, Юрка Луцкевiч, усяго недзе 12-15 чалавек. У той час я яшчэ ня быў сябрам Беларускай Незалежнiцкай Партыi, але мяне запрасiлi на гэтую нараду. Родзька сказаў, што заўтра пачнецца Кангрэс. На iм будзе ўздымацца пытаньне адлучэньня Беларусi ад Савецкага Саюзу i абвяшчэньня незалежнасьцi. Я павiнен узначалiць збройную групу. I калi што здарыцца, дзейнiчаць па загаду. Мы таксама павiнны былi ахоўваць сяброў Цэнтральнай Рады. Аб чым iшла гаворка на нарадзе далей, я ня ведаю. Атрымаўшы iнфармацыю, я сышоў. У мяне была група 15 чалавек. Праўда, па ўваходзе ў тэатар усiм зрабiлi шмон, нашыя пiсталеты паадбiралi — зброю вярнулi толькi пасьля заканчэньня Кангрэсу.
Добра памятаю той дзень. Пачынаецца Кангрэс — выступае Астроўскi. Тэатар поўны, у iм больш за 1000 дэлегатаў. Астроўскага сустракаюць гучнымi воклiчамi «Хай жыве наш Прэзыдэнт!», «Хай жыве Астроўскi!», кiдаюць кветкi. Выступалi таксама Калубовiч, Шкялёнак, мiтрапалiт Малафееў, iншыя. На другi дзень Кангрэсу аб’явiлi аб выхадзе Беларусi са складу СССР. Прагаласавалi адзiнагалосна. Але ў тыя днi Чырвонае войска ўжо было зусiм блiзка ад Менску. Увесь час была чутна артылерыйская кананада. Пачыналася эвакуацыя. Наша браслаўская дэлегацыя: я, Забароўскi, Пецюкевiч, Дварэцкi i яшчэ адзiн чалавек, ня памятаю ягонага прозьвiшча, — вырашыла дабiрацца да Браслава празь Вiльню. Дабралiся да Дукштаў. З Дукштаў была вузкакалейка на Браслаў. Пераселi на яе. Каля Опсаў цягнiк спынiўся — шлях перакрыла барыкада. Машынiстам цягнiка быў паляк, я ведаў, што ягоны сын сышоў у лес да акаўцаў. Дык вось нас перастрэлi акаўцы. Iх камандзiр, памятаю, такi тоўсты паляк, крычыць: «Зрабiць рэвiзiю вагонаў! Жандармэрыя —спраўдзiць дакумэнты!» Нас пяцёх хутка вылiчылi, было каму паказаць. Камандзiр дае загад расстраляць. «Стаць на каленi!!!» Мы становiмся. Але людзi зь цягнiка пачынаюць крычаць: «А што ж вы робiце! Забойцы!» Тады камандзiр прызначае нам новую кару. Двадцаць пяць мэталёвых шампалоў. Пасеклi, курвы, нам заднiцы. Вось так i вярнулiся ў Браслаў з Кангрэсу.

— Вы, пэўна, разумелi, што заставацца ў Браславе нельга, Саветы не даруюць.
— Мы дабралiся да Дзьвiнску, селi там на цягнiк i недзе 30-га чэрвеня былi ў Вiльнi. На вакзале сустрэлi Родзьку. Я далучыўся да iх групы. Мы заладавалiся на цягнiк. Але яго ноччу разбамбiлi. Тады патрапiлi на другi. Даехалi да Вялiкавiшкаў i спынiлiся. Разладавалiся, знайшлi памяшканьне. Сюды пачалi прыбываць усё новыя й новыя ўцекачы. Нас сабралася чалавек 100. Тады мы пераехалi ў Дальвiц. Тут раней быў нейкi лягер нямецкай вайсковай моладзi, яго й аддалi нам. Мы ўсталявалiся ў гэтым лягеры. Неўзабаве да нас далучыўся i Барыс Рагуля са сваiмi людзьмi. Iх было чалавек 20-30. У лягеры мы пачалi займацца вайсковай падрыхтоўкай i шкаленьнем. У жнiўнi 1944 году ў батальёне «Дальвiц» я даў прысягу служыць i змагацца пад бела-чырвона-белым сьцягам, такiм чынам я ўступiў ў Беларускую Незалежнiцкую Партыю. Неўзабаве найбольш здатных вайскоўцаў вызначылi на афiцэрскае шкаленьне. Курс навучаньня праходзiлi 20-30 жаўнераў. Патрапiў на яго й я. Наш батальён у той час налiчваў каля 300 чалавек. Пад восень 1944 году ў Налiбоцкую пушчу была скiнута з самалёту група, недзе 20 дэсантнiкаў. Але вестак пра яе мы так i не атрымалi.
Калi выпаў першы сьнег, батальён вырушыў у бок Бэрлiну. Рагулi з намi на той час ужо не было, ён не паразумеўся зь немцамi i з Родзькам i некуды зьехаў. Перазiмавалi мы на поўначы ад Бэрлiну. У той час я ўжо быў старшынём роты. У мае абавязкi ўваходзiла пашыхтаваць людзей, здаць рапарт, iншыя клопаты старшынi. Раньняй вясной 1945 году мяне накiравалi ў камандыроўку ў працоўныя лягеры вербаваць добраахвотнiкаў у наш батальён. Прыяжджаю ў лягер, праводжу мiтынг, забiраю добраахвотнiкаў. Немцы аддавалi. У прыватных гутарках тлумачыў: наша задача — ваяваць за Беларусь. Мне пярэчаць, ды як жа ж, вайна ўжо вось-вось скончыцца. Тады я казаў, што, маўляў, даўно было вядома, што немцы вайну прайграюць. Саветы пруцца на захад. Тут iх сустрэнуць амэрыканцы й пагоняць назад. Пачнецца другая вайна. Вось у ёй мы й павiнны ваяваць за Беларусь. У гэтай вайне Саветы сканаюць. Эўропай завалодаюць Амэрыка й Англiя. I яны будуць вырашаць лёсы народаў. Прыводзiў прыклад Першай сусьветнай вайны, пасьля якой усе палiтычныя ўмовы дыктавала Англiя, менавiта зь яе дазволу Польшча захапiла Заходнюю Беларусь. Той, хто актыўна ваяваў, хутка вымотваўся й прайграваў, як тады Расея й Нямеччына. А iншыя пажыналi плады. Таму наша задача — чакаць часу, калi Беларусь паклiча баранiць сябе.
Гэта была стратэгiя Родзькi. З-за гэтае пэрспэктывы нашае барацьбы я й пайшоў да яго. Я наведаў 3-4 лягеры. Набраў 50 чалавек добраахвотнiкаў. Па вяртаньнi атрымаў дыплём лейтэнанта. Затым Родзька перадысьлякаваў батальён у Судэцкiя горы ў Чэхii, дзе мы пачалi чакаць пачатку новай вайны. Але ў вынiку атрымалася ня тое, на што мы спадзявалiся. Бальшавiкi сустрэлiся з амэрыканцамi й пачалi цалавацца. Мы пра гэта пачулi па радыё. Кiраўнiцтва батальёну вырашыла прабiвацца да амэрыканцаў. На нашым шляху аказалiся чэскiя партызаны. Родзька паехаў да iх на перамовы. Далей батальён рухаўся пад кiраўнiцтвам Гелды. У невялiчкiм мястэчку, здаецца, Райханаў, нашая калёна, гэта чалавек 500, нос у нос сустрэлася з калёнай чэскiх паўстанцаў, якраз на рынкавай плошчы. Нам прапанавалi здаць зброю. I Гелда даў загад раззброiцца. Затым выйшлi зь лесу, селi ля дарогi. Калi прыехаў Родзька, было ўжо позна. Ён страшэнна раззлаваўся. Але нiчога ўжо не паробiш. Батальён разьбiўся на групы, якiя самастойна пачалi прабiвацца на захад. Я патрапiў на адмысловы савецкi зборны пункт, там сказаў, што быў вывезены на захад у працоўны лягер. Мяне залiчылi ў запасны полк, рабочую групу. У iм я быў да восенi 1945 году. Калi нас павезьлi ў Кiеў, расфармiроўваць, я зьбег па дарозе i аб’явiўся ў родных мясьцiнах. Тут, у 1946, i быў арыштаваны.
Прывезьлi ў Полацак, сядзеў у турме НКВД — у будынку, у якiм зараз «хуткая дапамога», на сёньняшняй плошчы Свабоды. Полацак у той час быў абласны горад, тут знаходзiўся абласны НКВД. Паўгода адседзеў у падвале, тры месяцы «ў цёмнай», у адзiночцы. Допыты праводзiлi капiтан Ганчароў i палкоўнiк Драздоў. Спачатку я ўсё адмаўляў. Нiякай БНП ня ведаю, з Родзькам не знаёмы, у Кангрэсе ня ўдзельнiчаў, у Дальвiцы ня быў. Аднак неўзабаве мне паказалi пратакол допыту Родзькi, дзе сярод пералiчаных сяброў БНП было й маё прозьвiшча. 29 чэрвеня 1946 году адбыўся суд, на якiм я атрымаў 10 гадоў лягеру.
Адразу пасьля суду мяне перавялi ў задзьвiнскiя кляштарныя муры, зараз там вар’ятня. Тут сядзелi ўсе: крымiнальнiкi, палiтычныя, бытавiкi. Затым павезьлi на этап — Ворша, Менск, Iнта. На шахтах Iнты я сустрэў шмат каго з нашага батальёну, iншых нацыяналiстаў, у прыватнасьцi, Льва Бялевiча з Саюзу Беларускiх Патрыётаў, зь якiм я прыехаў у Iнту адным эшалёнам. Сустрэў Янку Гiнько, Кастуся Шышэю з эскадрону Рагулi, шэсьць гадоў я ня маю ад яго вестак, калi ён жывы, дык яго можна знайсьцi ў Вiльнi. Вызвалiўся я на год раней, год скасавалi за ўдарную працу. Па вызваленьнi застаўся працаваць на шахтах Iнты. У 1956 годзе па амнiстыi зь мяне зьнялi судзiмасьць i паражэньне ў правох. Я атрымаў пашпарт i выехаў на Бацькаўшчыну. У родных мясьцiнах мясцовае кiраўнiцтва жыць не дазволiла — загадалi пакiнуць раён на працягу 24 гадзiнаў. На заробленыя ў шахце грошы я набыў дамок у Полацку. Працаваў вартаўнiком — спачатку на фабрыцы мастацкiх вырабаў, затым на пiўзаводзе, апошнi час перад пэнсiяй — рабочым станцыi юнатаў.

— Раскажыце пра Вашага зямляка, Мiхася Зуя.
— Гэта быў сапраўдны патрыёт сваёй Бацькаўшчыны. Мы паходзiлi з адной вёскi. Ён быў старэйшы за мяне. Мiхась нарадзiўся ў моцнай сям’i. Яго бацькi, Мiхась i Алена, мелi чатырох дзяцей: дзьве дачкi, Лёня i Лiда, i два сыны, Мiхась i малодшы Мiкола. Праваслаўныя. Бацька адправiў Мiхася вучыцца ў Вiленскi ўнiвэрсытэт, там ён вывучаў сельскую гаспадарку. У 1943 годзе быў старшынём воласьцi ў Германавiчах. У 1944-м — кiраўнiк раённай управы ў Шаркоўшчыне. Удзельнiк II Усебеларускага Кангрэсу. Калi нас раззброiлi ў Чэхii, ён застаўся ў групе з Родзькам. Яны дайшлi да Польшчы. Там Родзьку злавiлi, а Мiхась схаваўся ў сястры. Напрыканцы вайны ўся ягоная сям’я пакiнула родную вёску i зьехала ў Польшчу. Дзякуючы грошам бацькi, Мiхася морам, на караблi з Гдынi, перавезьлi ў Нямеччыну, у ангельскую зону. Быў у беларускiм лягеры ў Ватэнштэце, затым, у 1949-м годзе, апынуўся ў Аўстралii. Узнагароджаны трыма мэдалямi: «Беларускiя Вэтэраны на чужыне», «Беларуская Краёвая Абарона», «Жыве Беларусь». На 19-м Пленуме БЦР быў абраны ў Выканаўчы Камiтэт як Прэзыдэнт БЦР. Апошнiя гады ягонага жыцьця, а памёр Мiхась у 1995 годзе, мы зь iм актыўна лiставалiся.
А адшукалiся мы такiм чынам. У маёй жонкi жыў брат у Польшчы. У 1972 годзе ён запрасiў нас у госьцi. Мы з жонкай падалi паперы на атрыманьне замежных пашпартоў. Ёй пашпарт далi, а мне не. Кажуць, вы не расьпiсаныя, i таму ня маеце права ехаць па запрашэньнi чужых людзей. Прыйшлося iсьцi ў iхны бальшавiцкi загс. Урэшце рэшт мяне выпусьцiлi ў Польшчу. Там я здолеў навесьцi кантакты зь сям’ёй Зуёў. Яны сустрэлi мяне як сваяка. Ад iх я даведаўся адрас Мiхася. Напiсаў яму лiст. Ён вельмi ўзрадаваўся маёй вестачцы. Пачаў мне адказваць. Я яму лiст, ён мне пяць. Дасылаў вiншаваньнi са сьвятамi Слуцкага паўстаньня i Дня незалежнасьцi, афiцыйныя, зь пячаткаю Прэзыдэнта БЦР.
Зараз застаецца толькi марыць, што наш, бел-чырвона-белы, сьцяг зноў залунае адкрыта i годна, а Беларусь стане гэткай жа паважнай дзяржавай, як iншыя цывiлiзаваныя эўрапейскiя краiны.
Гутарыў Алесь Козiк


'Тандем' Шредера и Путина отнюдь не случаен ("The International Herald Tribune", США)
Джон Винокур (John Vinocur), 06 января 2006

Похоже, в основе головокружительной карьеры Герхарда Шредера лежит одно обстоятельство, неизменно приносящее ему пользу: все, что бы он ни предпринял, не запоминается надолго. Довершает дело его харизма: смесь мрачноватого обаяния, дерзости и способности улавливать инстинктивные стремления соотечественников.

Кто сейчас помнит о двух встречах Шредера с Леонидом Брежневым в Москве в 1980 и 1982 г. - аккурат между советским вторжением в Афганистан и развертыванием ракет СС-20, нацеленных на Западную Европу? Или тогдашние слова Шредера о том, что Брежнев - больший приверженец мира, чем американская администрация?

Кто еще не забыл о том, что Шредер возражал против объединения Германии и введения евро? О том, как он, не без некоей инстинктивной последовательности, когда-то поддержал предложение о поставке германских танков Саудовской Аравии (позднее оно было отвергнуто социал-демократическим правительством Гельмута Шмидта [Helmut Schmidt]), а затем, уже на посту канцлера, в прошлом году выступал за отмену еэсовского эмбарго на продажу оружия Китаю?
Как однажды выразился Гельмут Коль (Helmut Kohl), этот человек примечателен тем, что история неизменно доказывает его неправоту.

Сегодня Шредер вновь следует своим инстинктивным побуждениям. Не прошло и месяца после его ухода с поста канцлера в ноябре прошлого года, как он уже согласился занять высокий пост в одном из филиалов 'Газпрома' - как раз в тот момент, когда Россия, возглавляемая его близким другом Владимиром Путиным, изо всех сил старается превратить гигантские запасы природного газа, контролируемые этим концерном, в орудие внешней политики, чтобы с его помощью вернуть Москве статус одного из главных центров влияния на мировой арене.

На сей раз, еще официально не приступив к обязанностям председателя наблюдательного совета консорциума по строительству Североевропейского газопровода (состоящему из 'Газпрома' и двух немецких миноритарных акционеров - корпораций 'BASF' и 'E.ON Ruhrgas'), Шредер, похоже, принял решение с необратимыми последствиями.

Руками 'Газпрома' Россия резко повысила цену на газ, экспортируемый на Украину, а затем прервала поставки - все это стало 'карательной акций' за ориентацию Киева на Евросоюз и НАТО. На прошлой неделе экономический советник Путина Андрей Илларионов покинул кремлевскую команду, где преобладают бывшие коллеги президента по КГБ, заявив, что государственные корпорации вроде 'Газпрома' действуют прежде всего в личных интересах этих людей. Давление, оказываемое на Украину, он назвал переходом к 'политике империализма'.

Возможно, Шредер, руководствуясь своим опытом участия в германской политике, полагает: если твердо стоять на своем и не уступать, все эти события пройдут и позабудутся.

В конце-концов, по словам его пресс-секретаря Белы Анда (Bela Anda) в 1998 г., накануне очередных выборов канцлера, Шредер тоже беспокоился, что развод с третьей женой может лишить его половины 'политического капитала'. Тем не менее, он развелся, женился в четвертый раз, и, как отмечает Анда, его рейтинг поддержки действительно снизился на 50%, но уже через месяц снова пошел вверх.

Во время той избирательной кампании Шредер, несмотря на рекомендацию ЕС об отказе от контактов с президентом Беларуси Александром Лукашенко, буквально из кожи вон лез, чтобы добиться встречи с этим человеком, которого уже тогда называли последним диктатором 'сталинского типа' в Европе.

Кто сейчас об этом помнит? В Кремле, по крайней мере, уж точно не забыли.

Лукашенко и в 2006 г. остается у России в списке 'льготников': 'Газпром' поставляет ему газ по 47 долларов за тысячу кубометров (сравните с 230 долларами, которые концерн сегодня требует с Украины).

Сегодня, конечно, Шредеру придется иметь дело с другой аудиторией - международной, имеющей собственные представления о том, что хорошо, а что плохо. Да и его новая работа будет посерьезнее, чем обязанности бывшего чемпиона по боксу, которого нанимает лас-вегасское казино в роли 'зазывалы', пожимающего руки важным клиентам.

Предлагая Шредеру этот пост, Путин (как можно судить и по его неудачной попытке убедить бывшего министра торговли США Дональда Эванса [Donald Evans] возглавить другой газпромовский филиал) стремился заполучить не просто обаятельного 'свадебного генерала', призванного придать гигантскому концерну дополнительный глянец в глазах западных инвесторов, а человека, владеющего конфиденциальной информацией и пользующегося политическим влиянием.

А теперь еще кое-что о самом 'Газпроме': управляет компанией, где Шредер стал главой наблюдательного совета, Матиас Варниг (Matthias Warnig), в прошлом - майор гэдээровской тайной полиции Штази, а ныне председатель правления ЗАО 'Дрезднер-банк', российского филиала одноименного немецкого банка. 10 месяцев назад 'Wall Street Journal' опубликовал статью, где, со ссылкой на бывших коллег Путина и Варнига, утверждалось, что последний помогал будущему российскому президенту вербовать шпионов на Западе в 1980-х гг., когда тот служил в Восточной Германии. В той же статье сообщалось: пресс-служба Кремля отрицала, что эти двое были знакомы в период их службы в Штази и КГБ.

А вот еще один факт: штаб-квартира компании по строительству трубопровода находится в швейцарском городе Цуг - 'налоговом раю', порой ассоциируемом с названиями некоторых фирм, принадлежащих тем самым 'капиталистическим паразитам', которых с таким пылом осуждает шредеровская Социал-демократическая партия.

В репортаже из Цуга ведущая швейцарская газета 'Neue Zurcher Zeitung' рассказала о прошлом одного швейцарского адвоката - единственного на сегодняшний день члена административного совета корпорации, где подвизается Шредер. Как утверждается в статье, раньше этот человек работал в швейцарской фирме, которая, как следует из рассекреченных документов Штази, в 1980-х гг. снабжала ГДР стратегически важным электронным оборудованием, входившего на Западе в список товаров, запрещенных к экспорту в страны коммунистического блока.

А Шредеру все как с гуся вода! За считанные дни до сентябрьских выборов в Германии, в результате которых он лишился власти, канцлер подписал соглашение о строительстве трубопровода по дну Балтийского моря, по которому российский газ будет поставляться в Германию напрямую, минуя территорию стран-союзниц США вроде Украины и Польши. А вскоре последовало и сообщение о его новой должности в 'Газпроме'.

Сийм Каллас (Siim Kallas), комиссар ЕС по вопросам аудита и борьбы с наркотиками, отметил в этой связи, что Шредер нанес ущерб репутации Германии. С точки зрения критериев, принятых в Еврокомиссии, бывший канцлер, по словам Калласа, ни в коем случае не должен был соглашаться на эту должность.

В Вашингтоне, где у Шредера вряд ли найдется много поклонников, один из чиновников администрации Буша, попросивший не называть его имени, так отозвался о выборе бывшим канцлером новой карьеры после ухода из политики: 'Достойно презрения, но вполне предсказуемо'.

Если с Путиным американцы так или иначе будут иметь дело, поскольку он возглавляет крупную державу (к тому же принимающую в июне этого года очередной саммит 'большой восьмерки'), даже несмотря на то, что она, при всем своем потенциальном величии, не может сегодня похвастаться большими успехами на пути развития демократии, то Шредеру придется объясняться по поводу работы в структуре, сплошь покрытой 'отпечатками пальцев' КГБ и участвующей в давлении Москвы на более демократичных соседей.

Пустившись в свободное плаванье по огромному миру большого бизнеса, Шредер, скорее всего обнаружит, что его репутация в качестве международного посредника сильно подмочена. В Восточной Европе ему откровенно не доверяют. Западная Европа, при всей своей расчетливости, немало обеспокоена тем, как бывший канцлер выбирает партнеров.

Что же касается его предстоящей поездки с лекциями по США (после рождества он заключил соответствующее соглашение с нью-йоркским бюро 'Harry Walker'), то и среди противников Буша его выступления вряд ли будут пользоваться дикой популярностью.

Впрочем, если Шредер все же решит, что на этот раз ему не выйти сухим из воды, и в порыве раскаянья откажется от новой 'основной работы', 'запасной аэродром' уже готов: помимо должности в консорциуме он согласился стать консультантом швейцарского издательства 'Ringier'.

Не из зубоскальства, а для справки, заметим: в августе прошлого года выпускаемый 'Ringier' политический журнал 'Cicero' провел опрос о том, кого можно считать самым выдающимся германским канцлером в послевоенные годы. Шредер занял последнее место, получив 1% голосов.