Перверзії польсько-української любові з Німеччиною та Росією у тлі

http://www.zgroup.com.ua/article.php?articleid=366
Перверзії польсько-української любові з Німеччиною та Росією у тлі
Антін Борковський 03.04.08

Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко і голова Ради міністрів Республіка Польща Дональд Туск врешті підписали урядову угоду про правила місцевого прикордонного руху. За підсумками цієї зустрічі підписано й угоду про співробітництво при організації фінального турніру чемпіонату Європи з футболу Євро-2012, а також декларацію про утворення польсько-українського Європейського університету і спільний протокол про наміри щодо взаємодії задля вдосконалення системи інституційного забезпечення євроінтеграції України. Дональд Туск вперше приїхав в Україну. Й перше-ліпше питання: а, власне, чому вперше, і чому лишень зараз, адже уряди Польщі та України функціонують давненько?
Бермудський квадрат – Україна-Польща й Німеччина-Кремль
Ліберал Дональд Туск порушив неписану конвенцію стратегічного партнерства між Україною та Польщею, згідно з якою один із перших візитів польських чільників відбувався до Києва і навпаки. Пані Тимошенко також не знайшла змоги відвідати Варшаву заради спілкування з польськими провідниками. Але Тускова відповідальність суттєво більша, адже йому судилося стати прем’єр-міністром держави, яка перебуває у гармонійній геополітичній ситуації і є членом НАТО та об’єднаної Європи.
Туск змушений проводити гнучку політику нової Польщі в новому світі. І, зрозуміло, намагається не дратувати Кремль, адже нещодавно саме "після реверансів" Туска Москва скасувала ембарго на постачання польської рослинної та м’ясної продукції. Водночас Туск і психологічно, і у сенсі поглиблення інтеграції Польщі до євроструктур, фундаментально зав’язаний на Берлін, хоча питомим інтересом Польщі залишається посилення євроатлантичного впливу в Європі. І тут польські національні інтереси безпосередньо збігаються з інтересами Великобританії, США, Латвії, Литви та Естонії, що й було продемонстровано цими країнами у питанні приєднання України до МАР. Польські інтереси переважно збігаються і з інтересами самої України, нехай часто артикульованими київським урядом віртуально чи симулятивно.
Німеччина досі проявляє нехолонучу зацікавленість до співпраці з авторитарним Кремлем, попри брак у Росії чесних виборів, геноцид чеченців, концентраційні табори, замовні вбивства журналістів і політиків й газовий шантаж Європи. Така собі "всеперемагаюча любов".
Канцлер Німеччини Анґела Меркель не змогла подолати комплексу Шредера, намагаючись за будь-яку ціну зберегти співпрацю з путінським режимом, "посилену" енергетичним зашморгом. Тож "українське питання", внаслідок непродуманої й непереконливої політики Києва, залишається на маргінесі німецьких інтересів, попри всі дипломатичні реверанси і запевнення у дружбі. Враховуючи ж чіткість і ясність формулювань режиму прем’єр-міністра РФ Путіна, офіційному Берліну навіть не треба вишуковувати геополітичних шпаргалок. Тим більше, що "ціна питання" має абсолютну ціну для Кремля, для Берліна ж – Україна лишається однією, до того ж не найбільш протоптаною, стежиною на Схід. А в Кремлі партнери – надійні та перевірені. Водночас досі путінський Кремль не готовий визнати, що євроатлантична інтеграція України не загроза, а великий шанс для Росії, щоб витягнути її з болота євразійщини. Саме успішна Україна могла би стати рятівним містком в Європу для розгубленої між дуґінізмом і садомазохізмом Росії. Замість цього триває прагнення Кремля якщо не розшматувати, то потягнути Україну за собою на дно цивілізаційної криниці.
Тож не дивно, що Україна може стати розмінною монетою у переговорах в Бухаресті, навіть без зайвих консультацій чи декларативного російсько-німецького братання.
Тому Туск не надто рвався нести демократичну естафету Пілсудського на схід.
Візит Туска відкладався якнайдовше, і лише на кілька днів випередив візит Президента США – основного польського союзника. Далі переносити візит було би просто "неґречно". До того ж у Бухаресті готувався самміт НАТО, який остаточно розставить крапки в українському євроатлантичному пориві. Й питання українського МАР у НАТО матиме не меншу вагу, ніж "косівське" та "афганське" питання.
Польсько-український гамбіт
На чверть року "примерзла" співпраця між урядами Туска й Тимошенко, а лідери ніяк не могли зустрітися. Це безпосередньо відбилося на темпах порозуміння між лідерами, й основний тягар провини, ясна річ, лежить на мудрішому з них. Непоправною бідою стає, коли особисті амбіції беруть гору над здоровим політичним глуздом і політичною стратегією. Неважливо, хто "перший" приїде, хто натякне по дипломатичних каналах, що є "привід" аби випити з чаші дружби. Тож нема жодних виправдань ані українській, ані польській стороні, які тягнули гуму візитів.
Останні 17 років у стосунках між Україною та Польщею якраз переважали здоровий глузд, політична совість та політична зрілість. Якщо ж важливі речі кидають на поталу лише заради розіграшу внутрішніх комбінацій, можна сказати, що наближаються скрутні часи. Насамперед для проєвропейської України.
Питання візитів назріло давно, крім підготовки до вікопомного чемпіонату відбулося входження Польщі до Шенгенської зони. І про це було відомо всім експертним середовищам. Але візова проблема залежить від диригентів держави, а не обурених посполитих пікетників. Замість польського генконсульства у Львові вартувало пікетувати у Києві представництво Єврокомісїі та український МЗС. Адже відповідальність за візовий хаос лежить і на нашому боці.
Але нинішньому Києву іноді просто бракує бачення перспективи. І річ не лише у відсутності експертного середовища, але й у відсутності попиту на нього з боку уряду. Зацікавленість на урядовому рівні в експертах і фахівцях з польсько-української проблематики, безперечно підняла би рівень внутрішньоукраїнської дискусії на значно вищий рівень. Водночас очевидно, що зараз українці, зневірені після Помаранчевої Революції, переймаються нагальними проблемами, а не "відкладеними візитами". Кілька років тому "примороженість" співпраці в нефрустрованому суспільстві України мала б значно більший резонанс. Але загал обурює відсутність віз, а не відсутність візиту, який міг би це питання розв’язати.
Маніпулятивні технології
Українські інтелектуальне й експертне середовище несуть особливу відповідальність у нинішній ситуації. Й один із аспектів – "київські державні експерти", які іноді маніпулюють "сліпою" статистикою, задурюючи українських урядовців. До того ж, "маніпулятори" часто-густо не мають нічого спільного ані з баченням українських національних інтересів, ані української стратегії. Це, на жаль, перефарбовані посткомуністи з таким відчутним смородом КҐБ, що ненависть до Польщі у них у крові ще з часів придушення "Солідарності". Це колишні комуністичні вівчарки у погонах, в яких досі тече слина при подзвоні кремлівських курантів.
Окремим аспектом є активна діяльність в Україні штатних провокаторів російських спецслужб. Україна задля уникнення "естонського синдрому" чи "провокацій на Говерлі" мала б активніше працювати з цим контингентом.
Водночас внаслідок "неоковирностей" і недостатньо ефективної української політики, у Польщі активізується антиукраїнське середовище експертів. Загалом у Польщі генерально присутні два напрямки. Один "табір" – тих, хто сповідує стратегію, започатковану понад піввіку тому редактором паризького журналу "Kultura" Єжи Ґедройцем, який на початку 50-х рр. уголос заявив, що "Львів повинен бути українським, а Вільнюс – литовським", натомість поляки повинні шукати співпраці із сусідами, аби обидві держави були вільними і незалежними, врешті визволившись від московського впливу. Цю традицію дедалі активніше ставить під сумнів група націонал-консервативних експертів, виразником точки зору яких є праонук великого романіста пан Сенкевич. Це середовище торочить, що концепція Ґедройця застаріла, треба бути прагматиками, й, порівнявши світову вагу України з німецькою та російською, просто махнути на нас рукою. Польщі, мовляв, треба розставляти пріоритети співпраці, виходячи із власних партикулярних інтересів (економічних, геополітичних, військових), "полишивши Україну у спокої". Мовляв, Україна досі не визначилася, чого вона прагне і куди йде.
Зараз у Польщі і проукраїнський Президент, і проукраїнський прем’єр-міністр. Але невідомо, як зміниться політична ситуація за кілька років, особливо якщо Україна не поквапиться зі вступом у НАТО.
Україна має поспішати, й від гнучкості саме у польському питанні залежатиме дуже багато. Необхідно тямити, що Польща не буде нескінченно бавитися в "адвоката України". Тим більше, що з українського боку доводиться іноді чути: "Нам не потрібно жодних адвокатів". Але саме польська активність на міжнародній арені була вирішальною у багатьох проблемах.
Якщо ж нам "не треба адвокатів", давайте слухати українських націонал-ідіотів і "ставити на місце поляків", запроваджувати для них візи, не вступати в НАТО, посилювати візовий режим з ЄУ та виводити миротворців із "гарячих точок". Але подібний дешевий популізм має свою ціну. Адже тоді лишиться лишень один інтеграційний керунок – на Бішкек, Москву, Астану та Караганду.