Покоління НРМ

Чи музика може бути незаконною? У Білорусі – так.
Щоправда, цього не регулює жоден указ, але гурти “НРМ”, “Крама”, “Нейра Дзюбель”, “Зет”, “Змяя” та багато інших, як правило, не отримують дозволів на проведення великих концертів. Білоруськомовної музики не почуєш також в ефірі, і це попри запроваджену з ініціативи влади вимогу щонайменше 75% білоруської продукції по радіо. Парадоксально, це для бацьки чудовий механізм... викорінення рідного слова. Диски з білоруськомовним роком, записані за кордоном (а тільки там це можна зробити професійно та законно), закон трактує як іноземну продукцію. Водночас російськомовна попса у виконанні місцевих співаків – це і є, згідно з офіційним тлумаченням, “білоруська музика”. Саме її має бути не менш ніж 75%, а інші 25% хай собі й будуть іноземними, тобто... російськими. Оце демократія та свобода вибору!
Проте що більше забороняють білоруськомовну музику, то вона стає дедалі популярнішою. Її вже встигли охрестити “музикою свободи”, і в цьому немає перебільшення. Адже це одна з небагатьох форм спротиву, з якою влада аж ніяк не в змозі впоратися.
У чому полягає феномен “музики свободи”? Це музика світового рівня. Пісні “НРМ” слухають у Лондоні, Німеччині, Литві, Польщі. Вони несуть позитивну енергію й агітують за свободу дієвіше, ніж усі політики разом узяті, а водночас нікому нічого не нав’язують. Дуже багато молодих людей власне з цих текстів почали вивчати білоруську мову й саме на концертах (переважно закордонних) стали спілкуватися нею. Завдяки цим пісням у Мінську з’явилася мода говорити білоруською, особливо серед молоді.
Найбільше свято білоруської музики відбувається щороку в другій половині липня в польському Гарадку, що на Підляшші. Багато молодих білорусів і поляків очікують увесь рік, аби знову потрапити на цю незвичайну імпрезу та зустріти добрих друзів. Саме на цьому підляському фестивалі сформувалися знайомства, на основі яких потім виникли неформальні групи опозиційних активістів. Без “басів” не було б березневої революції на Кастричніцькій площі – це однозначно.
Однак потрібно також пам’ятати, що торішні Басовішча могли й не відбутися. Білоруси навіть не припускали, що можуть з’явитися проблеми з отриманням польської візи – а таке сталося. Коли в Мінську відбувалася революція, польські політики та журналісти наввипередки обіцяли білорусам сприяння, однак потім швидко забули про свої обіцянки.
Торік у квітні-травні поляки почали значно повільніше видавати візи білорусам, навіть не повідомляючи на веб-сайтах своїх консульств, що з’явилася не обґрунтована нічим півторамісячна затримка. Лише останньої миті польська влада погодилася на прискорену процедуру для “басистів”. На жаль, не всі охочі потрапили на цю імпрезу.
Незаможні представники “покоління “НРМ” бояться сказати польському прикордонникові, що вони хочуть ночувати в наметах і не мають астрономічної суми 150 злотих за кожен день перебування в Польщі. За таку декларацію можливе анулювання візи. Приїзд білоруських громадян до Польщі – не такий уже легкий.
Водночас ці проблеми відсутні в разі виїзду в Україну. На львівських вулицях і карпатських стежках молоді білоруси засвоюють уроки української революції та дізнаються, що не достатньо скинути диктатора, щоб позбутися всіх проблем (проросійські “опозиціонери”-популісти твердять інакше). Виходить, що особисті знайомства та спостереження значно дієвіші, ніж не одна грантова програма. Без українського “вікна у світ” березнева революція на мінській площі навряд відбулася б – переконані багато білорусів.
Також чимало прихильників Лукашенки після візиту в Україну замислюються над станом національної мови та культури. А на майбутнє України молоді білоруси дивляться радше позитивно. Вони усвідомлюють, що зміни не можуть відбутися впродовж року чи двох, а трансформація мусить переболіти. Успіх України на цьому шляху буде для всіх білорусів чітким сигналом, що таки варто боротися за правду та свободу.
Якуб Лоґінов, Ґданськ www.gazeta.lviv.ua